Розділ «Частина III»

— Поки що немає,— відповів я, дивуючись, як міри довжини можуть бути пов’язані з темою нашої розмови.

— Після Великої Французької революції вчені й урядові чиновники вирішили упорядкувати систему мір. Вони запровадили десяткову систему числення, основну одиницю якої назвали метром, від грецького слова «метрон», яке перекладається як «міра». Але як визначити довжину метра? Спочатку вони вважали метром одну десятимільйонну відстані від екватора до Північного полюса. Але при цьому вони виходили з передумови, що Земля є абсолютно правильною кулею, тоді як насправді вона такою не є. Тоді вони вирішили взяти за метр відстань між двома штрихами, нанесеними на бруску платиново-іридієвого сплаву.

— Платиново-іридієвого сплаву?

— Так. Але потім учені усвідомили, що брусок цього сплаву, хоч який він твердий, з часом трохи меншатиме, і той метр за тисячу років буде не зовсім такий, як зараз.

— І що, це створило серйозні проблеми? — запитав я іронічно.

— У будівництві не створило,— відповів Хадербгай цілком серйозно.

— Але учених ця неточність не влаштовувала,— сказав я.

— Так. Їм потрібна була міра, яка не мінялася б із плином часу. І от минулого року зупинилися нарешті на відстані, яку долає фотон світла у вакуумі за одну трьохсоттисячну частку секунди. Саме цю відстань почали вважати метром. Тут, звісно, виникає питання про те, що вважати за одну секунду. Це окрема історія. Якщо хочеш, я розповім її тобі, перш ніж ми продовжимо обговорення метра.

— Ох, вже краще покінчімо з метром! — вигукнув я, мимоволі засміявшись знову.

— Ну добре. Сподіваюся, основна ідея тобі зрозуміла. Щоб уникнути хаосу в будівництві й вимірюванні землі, ми встановили стандартну одиницю, за допомогою якої все вимірюємо. Ми назвали її метром і домовилися, якої довжини вона буде. Так само, щоб уникнути хаосу в людських стосунках, треба встановити загальновизнану стандартну одиницю для вимірювання моралі.

— Зрозуміло.

— На сьогодні спроби запровадити одиницю моралі переслідують ті самі цілі, проте вони дуже різні за підходами до вирішення цієї проблеми. Священики одної країни благословляють солдатів, яких посилають на поле бою, а імам іншої країни благословляє своїх воїнів, що з ними воюватимуть. І ті, й ті стверджують, що Бог на їхньому боці. Загальновизнаного критерію добра і зла ще немає, і поки його немає, люди виправдовуватимуть власні дії і засуджуватимуть вчинки інших людей.

— І ви вважаєте, що фізику Всесвіту можна вважати таким платиново-іридієвим бруском?

— Так, хоча за точністю такий критерій ближчий до відстані, яку проходить фотон, ніж до бруска. Я вважаю, що у пошуках об’єктивного критерію добра і зла ми повинні звернутися до законів існування Всесвіту, і зокрема до найважливішої його властивості, що визначає всю його історію,— до його постійного ускладнення. Нам просто нічого не залишається. І, до речі, всі найбільші релігійні учення роблять це. Наприклад, Коран дуже часто рекомендує нам у пошуках істини і сенсу вивчати планети і зірки.

— Та все ж мені не зовсім зрозуміло, чому ви берете за моральний критерій саме цю властивість, тенденцію до ускладнення, а не щось інше? Гадаю, це довільний вибір. Кажу це не для того, щоб вам заперечити,— мені це справді здається довільним.

— Твої сумніви мені зрозумілі,— всміхнувся Хадер, зиркнувши в морську далечінь.— Я теж був так налаштований, коли почав роздумувати про це. Але з часом упевнився, що зараз це найбільш адекватний спосіб оцінки добра і зла. Це не означає, що наше визначення буде завжди найкраще. Міра довжини в майбутньому теж буде вдосконалена. Зараз вона ґрунтується на русі фотона у вакуумі, неначе у вакуумі нічого не відбувається, тоді як насправді там відбуваються різні процеси, безліч реакцій. Але поки що у нас немає кращої міри довжини. Те ж саме і з тенденцією до ускладнення як мірою добра і зла. Ми беремо її як критерій, тому що це найважливіша властивість Всесвіту, вона охоплює його повністю, охоплює всю його історію. Якщо ти запропонуєш мені інший, вдаліший спосіб об’єктивної оцінки добра і зла, з яким погодилися б і віруючі, й невіруючі, критерій, що враховував би всю історію Всесвіту, то я з радістю вислухаю тебе.

— О’кей, о’кей. Отже, Всесвіт рухається до Бога, тобто до граничної складності. Все, що сприяє цьому,— добре, все, що перешкоджає,— погано. Але при цьому залишається відкритим питання: хто вирішує це? Як визначити, сприяє воно прогресу чи перешкоджає йому?

— Теж непогане запитання,— усміхнувся Хадер, підводячись і обсмикуючи вільні полотняні штани й довгу білу сорочку.— І навіть, я сказав би, правильне запитання. Але відповідь на нього я дам тобі потім.

Він одвернувся від мене до рибалок, що теж звелися на ноги услід за ним. Першої миті я подумав був, що загнав його в кут, та потім відмовився від цієї пихатої думки, слухаючи, як він розмовляє з босими рибалками. У кожному його слові відчувалася залізна переконаність, і навіть його паузи були наповнені нею. Я зрозумів, що відповідь на моє запитання існує і що Хадер дасть мені її, коли визнає за потрібне.

Хадер запитав рибалок, чи немає у них яких-небудь скарг, чи не гноблять бідняків на корабельні. Вони відповіли, що все добре, і тоді він запитав, чи є у них робота і чи справедливо надаються робочі місця. Коли вони заспокоїли його і в цьому питанні, він поцікавився їхніми родинами і дітьми, а потім почав розпитувати про роботу. Вони розповіли йому про шторми, про свої ненадійні човни, про друзів, яких вони знаходять і яких втрачають у морі. А він розповів їм про єдину морську подорож, яку він відбув на дерев’яному рибальському судні під час бурхливого шторму, про те, як прив’язав себе до щогли і молився Богові, аж поки на обрії з’явилася земля. Вони посміялися і хотіли на прощання шанобливо торкнутися його ноги, але він просто потиснув їм руки.