Розділ «Частина III»

— А я люблю їх. Люблю цю країну і це місто.

— Тільки не кажи, що ти не хочеш помститися.

— Ти маєш рацію, я хочу помститися. Я хотів би бути вищим за це але не можу. Але я хочу помститися тільки одній людині — тому, хто це організував, а не всій нації.

— Ну, ми з тобою різні люди,— мовив він, так само безпристрасне вдивляючись у море, де мерехтіли далекі вогні морських нафтових платформ.— Ти не зрозумієш мене. Ти не можеш зрозуміти.

— Зате я розумію, що ненависть вбиває тебе, Халеде.

— Ні, Ліне.

Очі його в напівтемряві салону блищали, на знівеченому обличчі блукала крива усмішка. Такий вираз був у Вікрама, коли він говорив про Летті, і в Прабакера, коли той згадував про свою Парваті. У декотрих людей такий вираз з’являється на обличчі, коли вони говорять про свої стосунки з Богом.

— Моя ненависть врятувала мене! — мовив він спокійним тоном, але з глибоким внутрішнім хвилюванням.

Завдяки по-американському заокругленим голосним у поєднанні з арабським придихом його мова звучала як щось середнє між голосами Омара Шарифа й Ніколаса Кейджа. За іншого часу, в іншому місці і в іншому житті Халед Ансарі міг би читати вірші перед публікою, викликаючи у слухачів радість і сльози.

— Знаєш, ненависть — річ дуже стійка, вона уміє виживати,— сказав він.— Мені довго доводилося ховати її від людей. Вони не знали, що з нею робити, і боялися її. Тому я випустив її з себе назовні. Але вона лишилася зі мною. Я вже багато років живу у вигнанні, й вона теж. Потому як... як усіх моїх близьких убили, зґвалтували і зарізали, я почав убивати людей... я стріляв у них, перерізував їм горло... і моя ненависть пережила все це. Вона стала ще твердіша і дужча. І одного разу, вже працюючи на Хадера, маючи гроші і владу, я відчув, що моя ненависть знову вселяється в мене. Тепер вона знов у мене усередині, де їй і належить бути. І я радий цьому. Мені це необхідно, Ліне. Вона дужча за мене і хоробріша. Я поклоняюся їй.

Він замовк, але й далі дивився на мене фанатичним поглядом. Потім обернувся до водія, що дрімав за кермом.

— Чало, бгай! — кинув він.— Поїхали, брате!

За хвилину він запитав мене:

— Ти чув про Індіру?

— Так, по радіо, в «Леопольді».

— Люди Хадера в Делі дізналися подробиці. Те, що не потрапило в пресу. Вони повідомили їх нам по телефону якраз перед тим, як я виїхав на зустріч з тобою. Досить брудна справа.

— Справді? — запитав я, все ще під враженням проспіваного Халедом гімну ненависті.

Деталі вбивства Індіри Ганді не дуже мене цікавили, але я був радий, що він змінив тему.

— Сьогодні вранці о дев’ятій годині вона підійшла до дверей своєї резиденції, де стояли два охоронці-сикхи. Вона склала руки, вітаючи їх. Це була її особиста охорона, вона добре їх знала. Після операції «Блакитна зірка» їй радили прибрати сикхів з охорони, але вона не вірила, що її гвардія зробить щось проти неї. Вона не усвідомлювала, яку ненависть викликала у сикхів, давши наказ штурмувати Золотий храм. І от вона всміхнулася їм і сказала: «Намасте[112]». Один з охоронців вихопив свою табельну зброю — револьвер тридцять восьмого калібру — і тричі вистрілив у неї. Він влучив їй в живіт. Коли вона впала, його напарник розрядив у неї пістолет-кулемет системи Стена — всю обойму, тридцять патронів. «Стен» — стара зброя, але на близькій відстані надійно вколошкає людину. Не менше сімох куль потрапили їй в живіт, три в груди, одна прошила серце.

Він замовк. Я першим порушив тишу.