Розділ «Частина III»

— Знаєш, Хадер розповів мені... ну, про Шатилу...

— Що саме він тобі розповів?

— Ну... що ти втратив там всіх своїх близьких. Я розумію, що це означало для тебе.

— Що ти можеш знати про Шатилу? — запитав він. У його запитанні звучав біль, а не виклик, такий нестерпний біль, що я не міг залишити його без відповіді.

— Я знаю про Сабру і Шатилу, Халеде. Я завжди цікавився політикою. Коли це сталося, я ховався від поліції, але я декілька місяців читав усе, що писали про це.

— Знаєш, я колись кохав єврейку...— сказав він.— Вона була вродлива, розумна і, мені здається, вона була краща від усіх дівчат, яких я зустрічав у своєму житті. Це було в Нью-Йорку, ми вчилися разом. Її батьки Дотримувалися передових поглядів. Вони виступали на боці Ізраїлю, але були проти захоплення навколишніх територій. Тієї ночі, коли мій батько помер в ізраїльській в’язниці, я кохався з тією дівчиною.

— Ти не можеш звинувачувати себе в тому, що був закоханий, Хале де, як і в тому, що зробили з твоїм батьком.

— Ще й як можу! — кинув він з тією ж короткою сумною усмішкою.— Хоч як воно там було, я повернувся додому і встиг якраз до початку Жовтневої війни, яку ізраїльтяни називають Війною Судного дня[108] Нас розбили, і я виїхав до Тунісу, де пройшов військову підготовку. По тім я почав воювати і дійшов до самого Бейрута. Коли ізраїльтяни вторглися до Лівану, ми зупинилися в таборі Шатила. Там знайшла притулок вся моя рідня. Далі тікати їм було нікуди.

— Ти покинув Шатилу разом з іншими бойовиками?

— Так. Вони не могли розгромити нас і запропонували мирну угоду. Ми йдемо з Шатили, а вони не чіпають мирне населення. Ми покинули табір зі зброєю, щоб показати, що ми не переможені. Ми йшли і стріляли в повітря. А потім людей убили тільки за те, що вони дивилися, як ми йдемо. Це був дивний момент, якесь торжество всупереч здоровому глузду, бенкет під час чуми. Коли ми пішли, вони послали в табір фалангістів[109], які убили всіх людей похилого віку, всіх жінок, всіх дітей. Вся моя сім’я загинула. Я пішов і покинув їх вмирати. А зараз я навіть не знаю, де їхні тіла. Вони заховали їх, усвідомлюючи, що це військовий злочин. І ти думаєш... ти думаєш, що я повинен забути це і пробачити, Ліне?

З автостоянки, що містилася на горбі над Марин-драйв, ми дивилися на море і пляж Чаупаті. Люди на пляжі відпочивали, грали в дротики, стріляли в тирі по повітряних кульках, прив’язаних до мішені. Продавці морозива і шербету закликали їх до своїх пишно прикрашених альтанок, мов райські пташки, що приваблюють самок.

Єдине, з приводу чого ми сперечалися з Халедом,— це ненависть, що оповила його серце. Замолоду в мене було багато друзів-євреїв. У моєму рідному Мельбурні була велика єврейська діаспора — люди, що втекли від голокосту, і їхні діти. Моя мати посідала чільне становище в місцевому Фабіанському товаристві[110] й намагалася залучити до нього грецьких, китайських, німецьких і єврейських інтелектуалів з лівими поглядами. Багато хто з моїх друзів відвідував єврейський коледж Маунт-скопус[111]. Ми читали ті самі книги, дивилися однакові кінофільми, разом ходили на демонстрації з тими ж гаслами. Декотрі лишилися моїми друзями й після того, коли життя моє пішло у нівеч і я замкнувся в своєму горі та соромі. І друг, який дав мені притулок після втечі, теж був євреєм. Я захоплювався своїми друзями-євреями, поважав і любив їх. А Халед ненавидів усіх ізраїльтян і всіх євреїв у світі.

— Це все одно що я зненавидів би всіх індійців за те, що декілька індійців мордували мене у в’язниці.

— Це не те саме.

— Я й не кажу, що це те саме, а просто хочу пояснити. Знаєш, коли вони прикували мене і били декілька годин поспіль, то єдине, що я відчував,— це смак і запах моєї крові й удари їхніх палиць.

— Я знаю про це, Ліне...

— Ні, зачекай, дай мені договорити. І раптом у мене виникло дуже дивне почуття: наче я ширяю сам над собою, дивлюся на себе самого і на них зверху і спостерігаю за тим, що відбувається. І я відчув, що розумію все це. Я зрозумів, хто вони такі, що вони роблять і чому. Я бачив це все якось дуже чітко і усвідомлював, що у мене тільки два варіанти — зненавидіти їх або пробачити. І... не знаю, як і чому я прийшов до цього, та мені було ясно, що я повинен простити їм. А то я просто не міг би вижити. Я розумію, це звучить дивно.

— Це не дивно,— відгукнувся Халед рівним тоном, майже з жалем.

— Мені це досі здається дивним, я так і не зрозумів цього. Але саме так і було, і я простив їм. І я чомусь упевнений, що саме тому я витримав усе це. Я простив їм, але це не означає, що я не перестріляв би їх, якби в руках у мене був автомат. А може, і не перестріляв би. Не знаю. Але знаю одне: я внутрішньо простив їм, і коли б не це, якби я й далі їх ненавидів, то я не дожив би до того моменту, коли Хадер звільнив мене. Ця ненависть убила б мене.

— Це зовсім інше, Ліне. Я розумію, що ти хочеш сказати, але те зло, якого завдали мені ізраїльтяни, не порівняти з цим. Та якби навіть було не так, все одно на твоєму місці я зненавидів би всіх індійців. Всіх до єдиного і назавжди.