Розділ «Частина III»

Дідьє надув щоки і з шумом випустив повітря.

— Можна з певністю сказати лише те, що він збреше, обдурить і вкраде що-небудь при першій нагоді. Проте в цьому разі, мені здається, йому немає резону брехати. Певне, ти став жертвою якоїсь жінки, Ліне.

— І не він один, яар...— похмуро докинув Вікрам.

Він допив своє пиво й дістав одну з тих довгих тонких сигар, які палив не стільки тому, що відчував таку потребу, скільки для того, щоб додати останній штрих до ковбойського костюма.

— Ти вже декілька місяців бігаєш за Летицією, і ніякого зиску,— мало не з огидою сказав Дідьє.— В чому річ?

— Ти мене питаєш? Я вже всі ноги стоптав, та ні на крок не наблизився до фінішу! По правді кажучи, я вже і не знаю, в якому напрямі треба бігти, яар. Ця крихітка доконає мене, це точно. Ця нещасна любов доконає мене. Я відчуваю, що скоро вибухну!

— Слухай-но, Вікраме,— сказав Дідьє, і очі його лукаво блиснули.— Мені здається, я знаю, що тобі треба зробити.

— Дідьє, друже, я прийму будь-яку твою пораду. Все так недобре — і з Індірою, й узагалі, що мені треба використовувати будь-який шанс, поки ми всі тут не провалилися в пекло.

— Тоді — attention[107]! Для здійснення цього плану потрібна рішучість і точний розрахунок. Найменша помилка може коштувати тобі життя.

— Життя?

— Так. Помилятися не можна. Але якщо цей план вдасться, ти завоюєш її серце навіки. Ти досить, як мовиться, ризиковий хлопець для цього?

— Я? Та я найризиковіший ковбой у цьому салуні, яар. Викладай свій план.

— Я скористаюся моментом і попрощаюся, поки ви не почали обговорювати деталі,— втрутивсь я.— Спасибі за підказку, Дідьє. І хочу дати одну підказку тобі, Вікраме, якщо ти не проти. Перш ніж ти почнеш утілювати цей план, хоч який він там буде, припини називати Летті цицькатим англійським курчатком. Коли ти це кажеш, вона кривиться, наче ти на її очах задушив кролика.

— Ти серйозно? — спохмурнів він.

— Авжеж.

— Але це одна з моїх коронних фраз, хай йому біс. У Данії.

— Тут тобі не Данія і не Норвегія зі Швецією, любий друже.

— Ну гаразд, Ліне! — засміявся Вікрам.— Послухай, якщо ти з’ясуєш про в’язницю — дізнаєшся, хто запроторив тебе туди,— і тобі потрібно буде допомога, то розраховуй на мене. О’кей?

— Звісно,— відповів я, з вдячністю подивившись йому в очі.— Неодмінно.

Сплативши рахунок, я покинув ресторан і пройшов по Насип) до кінотеатру «Регал». Хилилося вже до вечора, а вечір — це найкраща пора дня у Бомбеї. Ранок, поки ще не настала спека, і пізній вечір, коли вона вже спала,— звісно, дуже приємні, але тоді на вулицях тихіше й не так людно. А надвечір люди вилазять на балкони, сідають коло вікон або в дверях своїх домівок, гуляють вулицями. Вечір — це немов блакитно-фіолетовий намет міського цирку, куди батьки приводять дітей подивитися на розваги, що звеселяють кожну вулицю й кожне перехрестя. Закохані чемно собі гуляють увечері, нетерпляче очікуючи нічної темряви, що зірве з них укривало цноти. Під вечір людей на вулицях Бомбея більше, ніж будь-коли вдень, і обличчя їхні гарні, як ніколи.