Розділ «Частина III»

— Ні,— похмуро відповів Дідьє.— її застрелила власна охорона, там самі сикхи.

— Її власна охорона?! — Вікрам роззявив рота.— Зачекайте-но... приймач на барі вже про це сповіщає. Піду послухаю.

Він затесався в натовп, що слухав повідомлення про вбивство. Коментатор, що говорив на хінді, був мало не в істериці.

— Випиймо,— запропонував я.

— Давай, Ліне...— відповів Дідьє, випнувши нижню губу, і махнув рукою, відганяючи сумні думки.— Ні, просто не віриться... Індіра Ганді убита! У голові не укладається.

Кілька місяців тому Ганді наказала узяти штурмом святиню сикхських сепаратистів, Золотий храм в Амрітсарі. Потрібно було розгромити великий і добре озброєний загін сикхів на чолі з їхнім харизматичним лідером Біндранвалом — сепаратисти використовували храм як свою базу, нападаючи на індусів і тих сикхів, що, на їхню думку, погоджувалися з урядовою політикою. Операція отримала назву «Блакитна зірка». Бойовики, що вважали себе борцями за свободу, чинили відчайдушний опір. Понад шістсот душ загинуло під час цієї операції, ще більше було поранено. Врешті Золотий храм узяли, й ніхто не міг докоряти Індірі в слабкості або нерішучості. Серця індусів вона завоювала, але в серцях сикхів до давньої мрії про незалежну державу Халістан додалося прагнення помститися за нечестиве і криваве осквернення їхньої святині. За декілька місяців по операції «Блакитна зірка» Індіру застрелили власні охоронці. Сикхи звинувачували її в деспотизмі, але дуже багато індійців поклонялося їй як матері вітчизни, ототожнюючи Індіру зі всією країною, її минулим і майбутнім. І тепер її не стало, вона була мертва.

А мені треба було подумати про своє становище. Сили безпеки були мобілізовані по всій країні. Очікувалися серйозні заворушення — бунти, вбивства, грабунки й підпали сикхських селищ за вбивство Ганді. Це всі чудово розуміли, і я зокрема. По радіо повідомили про перекидання військ до Панджабу з метою попередження заворушень. Неспокійна обстановка цілком могла ускладнити життя людині, що розшукується Інтерполом, живе з простроченою візою і працює на мафію. Сидячи поряд з Дідьє і слухаючи приймача, я відчував страх. «Тікай,— підказував мені внутрішній голос,— тікай, поки не пізно. Це твій останній шанс».

Та хоч як гучно звучав той голос, врешті-решт мене охопив незворушний спокій. Я розслабився. Я знав, що не втечу з Бомбея, що не можу тікати з Бомбея. Я знав це твердо. По-перше, я був зобов’язаний Хадерові — й не лише фінансово, а й морально. Такий борг віддати було набагато тяжче, ніж ті гроші, котрі я потроху виплачував йому, працюючи в Халеда. Я був зобов’язаний йому своїм життям, і ми обидва знали це. Він прийняв мене з розкритими обіймами, коли я вийшов з в’язниці, він плакав у мене на плечі й обіцяв мені, що в Бомбеї я буду під його особистим захистом. Він подарував мені золотий медальйон, на якому було викарбувало священний індуїстський символ «аум»[104] і мусульманський півмісяць із зіркою. Я носив медальйон на шиї. На зворотному боці стояло ім’я Хадербгая, написане англійською, хінді та урду. У разі чого я міг продемонструвати медальйон і зажадати, щоб терміново зв’язалися з головою мафії. Це не було стовідсотковою гарантією безпеки, але все-таки давало мені захист, якого у мене не було ніколи після втечі. Прохання Хадербгая піти до нього на службу, дах, який ця служба мені надавала, і мій неоплатний борг перед ним — все це тримало мене в Бомбеї.

І, звісно, Карла. Вона зникла з міста, і тільки Бог знав, де її шукати. Але я знав, що вона любить Бомбей, і сподівався, що вона повернеться. А я любив її і потерпав од того, що вона могла подумати, ніби я, заманивши її в ліжко і домігшись свого, відразу ж кинув її як непотріб,— це терзало мене тоді навіть дужче, ніж любов до неї. Я не міг виїхати, не побачивши її і не пояснивши, що сталося тієї ночі, тож і далі залишався в Бомбеї, найняв помешкання неподалік того перехрестя, де ми вперше зустрілися, і чекав її.

Я окинув поглядом ресторан і перевів очі на Вікрама. Він усміхнувся мені й похитав головою. Усмішка була гірка, в очах його стояли невиплакані сльози. Але він визнав за потрібне всміхнутися мені, розділити зі мною свою розгубленість і печаль, заспокоїти мене. І ця усмішка допомогла мені зрозуміти, що в Бомбеї мене утримує й серце, оте індійське серце, про яке казав Вікрам. «Країна, де над усім владарює серце» — ось через що ще я не міг виїхати, хоч мені страшенно кортіло вшитися. Адже Бомбей був для мене ідеальним втіленням індійського серця. Місто спокусило мене, змусило полюбити його. Певна частина мене самого була сформована Бомбеєм й існувала лише тому, що я жив тут, в цьому місті й був мумбаїтом, бомбейцем.

— Кепські справи, яар...— озвався він сумно, знову сідаючи за столик.— Ох і крові проллється! По радіо сказали, що в Делі натовпи прихильників партії Конгресу вдираються в будинки сикхів і влаштовують погроми.

Ми пригнічено мовчали, думаючи про загальну біду і про власні проблеми. Мовчання порушив Дідьє:

— Знаєш, Ліне, у мене начебто є новини для тебе.

— Про в’язницю?

— Oui[105]. Щоправда, не бозна-які.... Навряд чи це додасть що-небудь до того, що ти вже знаєш від свого патрона Абделя Хадера.

— Будь-яка дрібниця має значення.

— Тоді слухай. У мене є один знайомий, який щодня відвідує поліційну дільницю Колаби. Ми розмовляли з ним сьогодні вранці, і він згадав іноземця, якого тримали там за ґратами кілька місяців тому. Він сказав, що у цього іноземця було прізвисько Тигровий Укус. Не знаю вже, за які подвиги тобі дали його і кого ти кусав, але це не моя справа. Alors[106] він сказав мені, що цей Тигровий Укус був затриманий за доносом жінки.

— Він не сказав, як її звуть?

— Ні, він сказав, що не знає, але додав, що вона молода і дуже вродлива. Втім, це він міг, звісно, і вигадати.

— А на цього твого знайомого можна покладатися?