Розділ «Частина III»

— О’кей,— відповів він.— Буде три машини.

За півгодини я їхав разом з Рагімом на задньому сидінні чорно-жовтого таксі мимо бомбейських архітектурних чудес і людських мурашників. Рагіму все-таки надали медичну допомогу — обидві його руки були в гіпсі, але він був страшенно худий, а в очах його застиг жах. Мені ставало погано, коли я зазирав у них. Сказавши водієві, куди його відвезти, він більше не промовив ні слова за всю дорогу. Коли ми висадили його в Донгрі біля ресторану, що належав Хасану Обікві, він мовчки плакав.

Водій дивився в люстерко на мою виснажену, неголену і побиту фізіономію, аж я не витримав і запитав його досить різко на хінді, чи немає у нього записів пісень з індійських кінофільмів. Він здивовано відповів, що є. Я попросив поставити одну з моїх улюблених мелодій, і він ввімкнув її на повну гучність, підспівуючи їй клаксоном, бо на вулицях було таки завізно. Це була пісня, яку майже щовечора співали в нашій камері, й зараз, коли навколо знову були барви, звуки і запахи рідного міста, я підхопив її. Услід за мною заспівав і водій, раз у раз поглядаючи в люстерко. Коли люди співають, вони не брешуть і не ховають своїх секретів, а Індія — це нація співаків, і їхнє перше кохання схоже на пісню, яку ми починаємо співати, коли сліз виявляється замало.

У Вікрамовій квартирі я запхав свій одяг в поліетиленовий мішок, щоб пізніше викинути все це на смітник, і став під душ. Потім вилив на себе цілий флакон антисептичної рідини і здер усе зайве жорсткою щіточкою для нігтів. Виразки страшенно щеміли, та я не звертав на них уваги, думаючи про Карлу. Вікрам сказав, що вона виїхала з міста два дні тому. «Як мені знайти її? — думав я.— Де вона? Може, вона образилася на мене, думаючи, що я втік від неї, варто було мені затягнути її в ліжко? Чи могла вона так подумати про мене? Мені треба залишатися в Бомбеї — вона напевно повернеться сюди. Треба залишатися тут і чекати її».

Дві години змивав я тюремний бруд. Коли я вийшов з ванної, мої виразки були як нові.

— О Боже! — співчутливо простогнав Вікрам.

Я глянув на себе у дзеркало великої шафи. Картина не дуже здивувала мене: я вже зважився у ванній і дізнався, що вага моя — сорок п’ять кілограмів, удвічі менша, ніж до арешту. В’язень концентраційного табору, та й годі.

— Хадер дізнався про тебе від двох афганців, що допіру вийшли з в’язниці. Вони бачили тебе разом з ним на концерті сліпих співаків.

Я спробував згадати, про кого йде мова, але не зміг. Ці афганці уміли зберігати секрети, бо жодного разу не підійшли до мене. Хоч ким вони там були, я був тепер їхнім боржником.

— Після цього він відразу послав мене по тебе.

— Але чому тебе?

Він не хотів, щоб стало відомо, що це завдяки йому ти виходиш на свободу. Ціна була і так достатньо висока, яар. Якби тюремники знали, що це він платить, то просили б набагато більше.

— Але звідки ти знаєш його? — запитав я, не в силах відірвати зачарованого погляду від свого скелета.

— Кого?

— Хадербгая.

— Га! Всі в Колабі знають його.

— Це так, але ти як з ним познайомився?

— Виконував якось для нього одне доручення.

— Що за доручення?

— Ну, це довго розповідати.