Розділ «Частина III»

Великий Рагул став навколішки і наблизив до мене своє обличчя. Рот його був розбитий, ніс розпухав. Я знав, що від ударів, яких я завдав йому по вухах і по скронях, голова у нього болітиме декілька днів. Він посміхнувся. Тільки побачивши, як людина посміхається, можна точно оцінити, скільки в ній лайна. Несподівано я пригадав фразу, сказану Летті про Мауриціо: «Якби у маленьких дітей були крила, йому нічого не варто було б їх відірвати». Я почав сміятися. Я був безпорадний і розіпнутий, але я не міг стримати сміху. Великий Рагул здивовано спохмурнів. Подив дегенерата, написаний на його розквашеній фізіономії, розсмішив мене ще дужче.

Почалася екзекуція. Великий Рагул аж ухоркався, працюючи над моїм обличчям і геніталіями. Коли він геть зморився, коло мене заходилися інші. Хвилин двадцять вони гамселили мене, потім зробили перекур. Я був роздягнений до майки і трусів, і палиці здерли з мене всю шкіру.

Після перекуру вони знову взялися до роботи. За часину я почув, що прибули наглядачі з сусіднього корпусу. Вони узялися до мене зі свіжими силами. Коли і вони стомилися, мене почав бити третій гурт, потім четвертий, а потім до київ узялися наші наглядачі, які за цей час гарно відпочили. Бити мене почали о пів на одинадцяту ранку, а скінчилось все те о восьмій вечора.

— Розтуліть рота!

— Що?

— Розтуліть рота! — повторив голос. Я не міг підняти повіки, тому що вони злиплися від засохлої крові. Голос, що звучав десь із-за грат, був наполегливий, але ввічливий.— Вам треба прийняти ліки, сер!

Я відчув губами шийку скляної пляшки. Вода потекла по моєму лицю. Руки у мене були як і раніше прикуті до грат. Я розтулив губи і вода полилася мені в горло. Я почав швидко її ковтати. Чиїсь руки підвели мою голову, а пальці засунули в рота дві пігулки. Потім мені знову піднесли пляшку, я почав пити, закашлявся, і вода витекла через ніс.

— Це мандракс, сер,— сказав охоронець.— Тепер ви заснете.

Лежачи на спині в розіпнутому вигляді, я відчував біль у всьому тілі. Локалізувати його було неможливо, тому що живого місця на мені не лишилося. В роті відчувався присмак змішаної з водою крові. Оглушений побоями і мандраксом, я провалювався у сон озером липкого кайфу У голові у мене звучав болісний крик, та ніщо не могло змусити мене закричати вголос.

Удосвіта мене розбудили, обливши відром води, і дозволили Махешу промити мені очі мокрим рушником. Коли я розліпив повіки, мене відчепили від грат, підняли за руки, витягнули з камери і повели через порожні двори по ретельно підметених доріжках поміж акуратними прямокутниками квіткових клумб, аж доправили до начальника в’язниці. Йому було років із п’ятдесят, у нього були тонкі, майже жіночі риси обличчя і коротко підстрижена сива чуприна. У піжамі й парчовому халаті він сидів посеред порожнього двору в різьбленому єпископському кріслі з високою спинкою. Навколо нього стояли охоронці.

— Знаєте, любий, я не звик починати недільний ранок з такого видовиська...— позіхаючи, сказав мені він.— Що це за фокуси ви тут викидаєте?

Він говорив бездоганною англійською, яку викладають у найкращих індійських школах. За інших обставин ми з ним могли б поговорити про Шекспіра, Шиллера чи «Міфологію» Булфінча. Я знав це — досить було почути дві вимовлені ним фрази. Цікаво, що він знав про мене?

— Ви не хочете відповідати? Чому? Мої помічники побили вас?

Я мовчки дивився на нього. Ще в австралійській в’язниці я засвоїв правило: не донось ні на кого — ні на тюремників, ні на наглядачів. Ніколи ні за яких умов не скаржся.

— Відповідайте ж. Вас побили наглядачі?

Я мовчав. Тишу раптом порушило щебетання шпаків. Сонце вже зійшло, його золоте проміння пробивалося крізь уранішній туман.

— Ви били його? — запитав начальник в’язниці у одного з наглядачів на маратхі.

— Авжеж, сер! — відповів той здивовано.— Ви ж самі звеліли.

— Я не казав бити його до смерті, йолопе! Подивися на нього — ви здерли з нього всю шкіру.

Він поглянув на золотого годинника і стомлено позіхнув.