Розділ «Частина III»

— Значить, так. Вам надінуть кайдани на ноги. Це послужить вам уроком. Ви повинні засвоїти, що не можна піднімати руку на наглядачів. І відтепер ваш добовий раціон буде зменшений удвічі. Відведіть його!

І мене одвели в камеру. Всі ці фокуси були мені добре відомі. Я на власній шкурі пізнав ту істину, що треба мовчати, коли тюремники зловживають владою: хоч що ти там будеш казати, воно все одно розлютить їх і лише погіршить твоє становище. Деспотизм терпіти не може, коли жертви намагаються домогтися справедливості.

У кайдани мене закував життєрадісний індієць, якого засудили на сімнадцять років за подвійне вбивство. Він зарубав сокирою дружину і найкращого друга, заставши їх у ліжку, а потім пішов у поліцію й зізнався у всьому.

— Так гарно все вийшло...— розповідав він, затискаючи обценьками хомут у мене на нозі.— Вони померли уві сні. Принаймні, він помер уві сні. А вона прокинулася, коли я замахнувся вдруге, та ненадовго.

Забивши мене в кайдани, він навчив мене обходитися з ланцюгом. Там було велике кругле кільце, в яке треба було просилити тканину, а потім обв’язати її навколо пояса. Кільце при цьому звисало трохи нижче колін і не давало ланцюгові тягтися по землі.

— А знаєте, мені сказали, що за два роки я стану наглядачем,— підморгнув він мені.— То можете не турбуватися — коли це станеться, я допомагатиму вам. Ви мій дуже хороший англійський друг, правда?

Через той ланцюг я мусив ходити дрібними кроками. Коли я намагався робити більші кроки, стегна у мене виверталися, а ступні човгали по землі. У нас в камері ще двоє були закуті в кайдани, і, спостерігаючи за ними, я освоював техніку пересування. За декілька днів я навчився ходити так само швидко, як вони, трохи підстрибуючи і перевалюючись з ноги на ногу. Незабаром я зрозумів, що така хода викликана не просто необхідністю, а й бажанням надати своїм рухам якоїсь витонченості, зробити носіння ланцюгів не таким принизливим. Навіть це, виявляється, людина може зробити мистецтвом.

Кайдани були приниженням. Чомусь так виходить, що ми соромимося того зла, якого завдають нам люди. Причина, мабуть, у тому, що при цім потерпає та частина нашої душі, яка намагається любити цей світ,— ми соромимося того, що належимо до людської раси і поділяємо її вадби.

До ланцюгів я звик, але зменшення раціону добряче давалося взнаки: я поволі худнув, втративши за місяць кілограмів з п’ятнадцять. Все, на чому я тримався,— це один прісний коржик і одна тарілка водянистого супу. Сотні саден і ран, що залишилися після катування, завдавали мені страшенного болю. Вони гноїлися, на них утворилися жовті струпи. Я намагався промивати їх водою з хробаками, та вони не ставали від цього стерильніші. І щоночі мене кусали кадмали, а також не давали спокою воші. Вранці я знищував їх, та вони лізли знову, бо їх приваблювали мої виразки. Вночі я прокидався, відчуваючи, як вони кишать у цих теплих і вогких ранах.

Проте після аудієнції у тюремного начальства бити мене майже припинили. Здоровань Рагул і деякі інші наглядачі час від часу пригощали мене палицею, та робили це задля годиться, не дуже сильно.

Одного разу я лежав у дворі, спостерігаючи за птахами, що клювали крихти, аж на мене навалився якийсь чолов’яга. Він схопив мене за горло і почав душити.

— Це тобі за Мукула! За мого молодшого брата, якого ти покалічив! — кричав він.

Я відразу зрозумів, що це брат чоловіка, який намагалася видерти у мене тарілку в поліційній дільниці Колаби. Я дуже схуд, охляв з голоду і не міг чинити опору. Він навалився на мене і поволі душив.

Четверте правило вуличної бійки: залиш сили в резерві. Зібравши останні сили, я просунув праву руку вниз, схопив його за яйця і щосили здавив. Він страшенно заревів і скотився з мене. Я не відпускав його. Лівою рукою я уперся в його ключицю і почав бити головою в обличчя. Він прокусив мені зубами шкіру на лобі, але я відчував, що зламав йому носа. Можливо, я так і убив би його, якби не наглядачі, які схопили мене і знову прикували до ґрат. Цього разу вони поклали мене долілиць, на кам’яну підлогу. Сорочку з мене здерли, бамбукові палиці обрушилися на мене з довго стримуваним шаленством. Під час одного з перекурів наглядачі зізналися, що самі влаштували цей напад. Вони хотіли, щоб той чоловік убив мене, тож пустили його на нашу територію. У нього був привід ненавидіти мене. Але їхній план не спрацював, і вони страшенно розлютилися. Катували мене декілька годин з перекурами і перервами на обід, під час яких моє закривавлене тіло показували гостям з інших корпусів.

Врешті з мене зняли кайданки, і я почув, що наглядачі радяться, як бути зі мною. Вони так побили мене, що самі злякалися. Вони розуміли, що зайшли дуже далеко, і боялися доповідати про це тюремному начальству. Щоб зам’яти цю історію, вони звеліли якомусь в’язню помити мене з милом. Коли він з цілком зрозумілою огидою почав відмовлятися, його побили, і він взявся до роботи, причому виконав її досить ретельно. Гадаю, я завдячую йому життям. Якби той чолов’яга не напав на мене, а наглядачі не побили, то мене не помили б теплою водою з милом. Це врятувало мені життя, тому що рани мої були такі брудні, що мене аж трясло від високої температури; той чоловік — я так і не дізнався його імені — так добре промив мої незліченні гнійники, що мені полегшало відразу і я аж заплакав од вдячності.

Гарячка пішла на спад, але я голодував і дедалі дужче худнув. А наглядачі в своєму кутку їли тричі на день. Вони стелили долі чисте укривало, сідали кружком і кидали в пельку, що бог послав,— горохову юшку, свіжі коржики, курятину, рибу, тушковане м’ясо з рисом і приправами, солодкі десерти. Вряди-годи вони жбурляли курячі кістки, шматки хліба чи огризки яблук своїм прислужникам, які сиділи довкола з улесливим виглядом і витріщеними очима й, ковтаючи слину, чекали подачок.

Ніколи ще запах їжі не здавався мені таким приємним, він утілював для мене все, що я втратив у житті. Здоровань Рагул знаходив задоволення в тому, щоб дратувати мене щоразу, як вони сідали обідати. Він махав у повітрі курячою ніжкою, вдавав, що кидає її мені, і моргав, запрошуючи приєднатися до тих нікчем, що ловили недоїдки. Часом він кидав мені шмат курки, забороняючи в’язням чіпати їжу й умовляючи мене взяти її. Я уперто мовчав, і тоді він дозволяв їм узяти той кусень і дурнувато реготав, наглядаючи, як люди б’ються за недоїдок.

Я не дозволяв собі брати цю їжу, хоч слабшав із кожною годиною. Врешті у мене знову піднялася температура. Сеча набула темно-червоної барви. Голод майже позбавив мене сил, і навіть для того, щоб перевернутися з боку на бік чи сісти, потрібно було витратити стільки снаги, що я довго думав, перш ніж зважитися на це. Майже весь час я лежав і не Рухався. Як і раніше, я намагався вмиватися і бити воші, але після цього задихався і пітнів. Серце калатало навіть тоді, коли я лежав, подих був поверховий і уривчастий. Я вмирав з голоду і переконався, що це один з найжорстокіших способів убивства. Я знав, що Рагулові недоїдки врятували б мене, але не міг змусити себе повзти за ними. Проте й відвести очі від того бенкетування теж не міг.

У гарячкових мареннях мені часто ввижалася рідня і друзі в Австралії. Згадував я також Хадербгая, Абдуллу, Казима Алі, Джоні Сигара, Раджу, Вікрама, Летті, Уллу, Кавіту і Дідьє. І, зрозуміло, Прабакера, Мені хотілося сказати йому, як люблю я його за чесне, хоробре, безжурне і щедре серце. І раніше чи пізніше мої думки незмінно зверталися до Карли.

Одного разу мені увижалося, що Карла рятує мене, аж хтось мене звів на ноги і зняв кайдани. Охоронці повели мене до начальника в’язниці. Я йшов і марив.