Розділ «Частина III»

У маленькому кабінеті я побачив трьох чоловіків, що сиділи за металевим столом,— начальника в’язниці, поліціянта в цивільному і... Вікрама Пателя.

Вікрам побачив мене і роззявив рота.

— А нехай вам! — закричав він.— О Боже, Боже! Що з тобою? Що ви з ним зробили?

Начальник в’язниці й поліціянт перезирнулися і нічого не відповіли.

— Сідайте,— скомандував начальник в’язниці. Я й далі стояти.— Сідайте, будь ласка,— повторив він.

Я сів і втупився у Вікрама, не тямлячи себе від подиву... Його капелюх на ремінці, закинений за спину, чорна камізелька, сорочка і штани «фламенко» з вишитими завитками виглядали в цій обстановці просто-таки безглуздо, і разом з тим нічого ріднішого і ближчого я в ту мить і уявити собі не міг. Вікрам дивився на мене і кривився. Я не зазирав у дзеркало вже чотири місяці, але Вікрамові гримаси недвозначно давали зрозуміти, що, на його думку, від могили мене відокремлює зовсім невелика відстань. Він простягнув мені сорочку з ковбоями, яку хотів подарувати чотири місяці тому.

— Ось... я приніс тобі сорочку...— пробелькотав він.

— Як... як ти тут опинився? — запитав я.

— Мене прислав твій друг,— відповів він.— Твій дуже хороший друг. Господи, Ліне, я не хочу тебе лякати, але ти виглядаєш так, ніби тебе ґрунтовно пожували собаки потому, як тебе поховали і відкопали знову. Але не хвилюйся, все це позаду. Я прийшов, щоб забрати тебе звідси.

Начальник в’язниці визнав момент зручним, щоб утрутитися. Він кашлянув і кивнув поліціянтові. Той відповів йому поглядом, і чиновник сказав Вікрамові:

— Десять тисяч. У американських доларах, зрозуміло.

— Десять у біса тисяч?! — закричав Вікрам.— Та ви що, з’їхали з глузду? Та за десять тисяч я викуплю у вас півсотні в’язнів! Облиште ці жарти.

— Десять тисяч,— спокійно повторив начальник в’язниці.

— Про десять тисяч не може бути і мови. Та подивіться тільки на нього, яар! Що за товар ви мені пропонуєте? Ви ж привели його в повну непридатність! Ви що, серйозно вважаєте, що в такому стані він коштує десять тисяч?

Поліціянт дістав теку з тонкого вінілового портфеля і поклав її на стіл перед Вікрамом. У теці був тільки один аркуш паперу. Вікрам швидко прочитав написане, і воно справило на нього величезне враження. Він здивовано випнув губи і витріщив очі.

— Це про тебе?! — запитав він.— Ти і справді втік з в’язниці?

Я мовчки дивився на нього.

— Скільки людей знає про це? — запитав він у поліціянта.

— Не дуже багато,— відповів той.— Проте достатньо, щоб за збереження цієї інформації заплатити десять тисяч.

— От халепа! — зітхнув Вікрам.— Так, тут торгуватися марно. Біс із ним. Я привезу гроші за півгодини. Причепуріть його трохи.