Розділ «Частина III»

Валютний рекет, пов’язаний із закордонними поїздками, пояснив Халед, був особливо прибутковою справою. Він охоплював тих індійців, які працювали в Саудівській Аравії, Дубаї, Абу-Дабі, в Маскаті, Бахрейні, Кувейті та інших країнах Перської затоки. Індійцям, що влаштовувалися в цих країнах за контрактом на три, шість або дванадцять місяців робітниками на підприємствах, прибиральниками або прислугою, платили зазвичай чужою валютою. Повернувшись до Індії, більшість робітників намагалася щонайшвидше обміняти зароблену валюту на чорному ринку і отримати прибуток у рупіях. Мафіозна рада Хадербгая пропонувала робітникам і їхнім працедавцям спрощений варіант обміну. Якщо арабські працедавці продавали Хадербгаю великі суми у валюті, Хадербгай домовлявся про обмін за вигідним для них курсом і про оплату праці робочих в рупіях безпосередньо в Індії. Це давало працедавцям прибуток і робило вигідною саму оплату праці.

Для багатьох арабів, що надавали роботу індійським гастарбайтерам, це було великою спокусою. Під їхніми пишними ліжками теж були таємні сховища неоподаткованих грошей. Були організовані спеціальні синдикати для оплати праці індійців у рупіях після повернення додому. Робітники були задоволені, тому що отримували зарплату за розцінками чорного ринку, не турбуючись про налагодження контактів з його незговірливими ділками. Працедавці були задоволені, отримуючи прибуток через свої синдикати. Ділки чорного ринку були задоволені, бо до них пливом пливли долари, реали й дирхами, що поповнювали запаси валюти, яка була потрібна індійським бізнесменам. Єдиним, хто програвав, був уряд, але ніхто з десятків тисяч людей, що брали участі в підпільній валютній торгівлі, не зазнавав у зв’язку з цим болісних докорів сумління.

— Колись,— сказав Халед, закінчуючи свою першу лекцію,— вся ця кухня була, сказати б, моєю спеціальністю.

Він замовк, і було незрозуміло, чи то він згадує щось, чи то не хоче продовжувати цю тему. Я чекав.

— У Нью-Йорку,— додав він нарешті,— я працював над дисертацією — і навіть написав її — про стихійний ринок у стародавньому світі, Моя мати займалася дослідженнями в цій сфері до війни шістдесят сьомого року[99]. Ще змалечку під впливом її розповідей у мене прокинувся інтерес до чорних ринків Ассирії, Аккаду і Шумеру — до їхньої торгівлі, системи оподаткування, зв’язків з довколишніми народами. Робота моя називалася «Чорний Вавилон».

— Приваблива назва.

Халед зиркнув на мене, перевіряючи, чи не сміюсь я з нього.

— Я кажу цілком серйозно,— поспішив я запевнити його. Він подобався мені дедалі більше.— Це дуже цікава тема, а заголовок яскравий. Мені здається, тобі треба продовжити це дослідження.

Він знову посміхнувся.

— Бачиш, Ліне, життя повне несподіванок, і, як говорив мій нью-йоркський дядько, для звичайних трудяг ці несподіванки здебільшого неприємні. Тепер я сам працюю на чорному ринку замість працювати над ним. І назвати цю мою роботу можна було б «Чорний Бомбей».

У голосі його була гіркота.

— Знаєш, я зіткнувся з сектором чорного ринку, який тебе, можливо, зацікавить. Ти чув про ринок ліків, організований прокаженими?

— Звісно,— відповів він.

У його темно-карих очах прокинувся інтерес. Він провів долонею по обличчю і немовби стер прикрі спогади.

— Я чув, ти зустрічався з Ранджитом,— сказав він.— Унікальна людина, правда?

Ми поговорили про Ранджитбгая, «короля» маленької колонії прокажених, і про чорний ринок, організований ними у загальнонаціональному масштабі. Їхня успішна торгівля справляла велике враження на нас обох. Багаторічна історія організації прокажених і їхня підпільна діяльність цікавили Халеда як історика, чи принаймні як людину, що збиралася іти материними слідами. Мене як письменника цікавив психологічний аспект їхньої боротьби за виживання, їхніх страждань. Поговоривши хвилин з двадцять на цю тему, ми вирішили разом відвідати колонію Ранджита і детальніше дізнатися про нелегальний ринок ліків.

Це рішення поклало початок нашим простим, але міцним стосункам, що базувалися на взаємній повазі двох вигнанців-інтелектуалів,— ученого і письменника. Ми зійшлися дуже швидко, не ставлячи один одному зайвих питань, як це буває у злочинців, солдатів та інших людей, що пройшли через суворі випробування. Я щодня приїжджав на заняття в його по-спартанському вмебльовану квартиру біля залізничної станції Андгері. Наші бесіди тривали по п’ять-шість годин, вільно переходячи від історії стародавнього світу до процентних ставок Резервного банку, від антропології до коливань фіксованого валютного курсу, тож за місяць, проведений в товаристві Халеда Ансарі, я дізнався про цей поширений, але не дуже простий для розуміння вид злочинності більше, ніж дізнаються торговці доларами й марками за рік роботи на вулиці.

Коли початковий курс навчання був завершений, я почав працювати, і робота моя тривала сім днів на тиждень. Заробляв я стільки, що отримував у банку платню нерозпечатаними пачками банкнотів. У порівнянні з мешканцями нетрищ, які протягом двох років були моїми сусідами, друзями і пацієнтами, я став багатою людиною.

Відразу після звільнення з в’язниці я найняв номер в «Індійському готелі» Ананда. Оплачував його Хадербгай. Щоденний душ і м’яке ліжко сприяли загоєнню ран, але мій переїзд був викликаний не тільки цим. Правда була в тому, що в’язниця на Артур-роуд підірвала не стільки моє здоров’я, скільки мій дух. Зрозуміло, я часто відвідував Прабакера, Джоні, Казима і Джітендру і продовжував надавати медичну допомогу по декілька годин двічі на тиждень. Але моя колишня самовпевненість, що поєднувалася з безтурботністю і допомагала мені виконувати обов’язки лікаря, зникла, і я не думав, що вона повернеться. Те хороше, що в нас є, завжди якоюсь мірою ґрунтується на нашій самовпевненості. Моя самовпевненість похитнулася, коли я не зміг врятувати життя своєї сусідки. А в основі рішучості, що дозволяє нам діяти, лежить здатність дивитися на речі спрощено. У в’язниці я втратив цю здатність.

Мої друзі з нетрищ сприйняли це рішення без запитань і коментарів. Вони завжди тепло зустрічали мене, запрошували на свята, весілля та інші родинні збори, крикетні матчі, й хоч були засмучені, побачивши мою виснажену постать і шрами на моїй шкірі, проте жодного разу не запитали мене про в’язницю. Перш за все, я думаю, вони гадали, що я повинен соромитися цього, як соромилися б вони самі на моєму місці. Крім того, Прабакер, Джоні Сигар і, можливо, навіть Казим Алі почувалися винуватими переді мною, тому що не шукали мене і не змогли допомогти. Їм і на думку не спало, що я арештований. Вони вирішили, що я просто втомився від життя в нетрищах і повернувся додому, як робили всі туристи, яких вони знали.