Розділ «Частина III»

Щовечора люди збиралися гуртами і співали — сідали кружком і, стукаючи в перевернуті алюмінієві тарілки, виконували любовні пісні з улюблених кінофільмів. Навколо кожного кружка збиралося ще душ із двадцять-тридцять, які ляскали в долоні й підспівували виконавцям. Співаючи, люди плакали, не соромлячись сліз, а часто і сміялися всі разом. Ці пісні допомагали їм підтримувати одне одного і зберігати в своїх серцях любов.

Наприкінці другого тижня я познайомився з парубками, яких мали випустити на волю. Магеш переконав мене, що з ними я можу переслати записку Хадербгаю. Це були неписьменні сільські хлопці, що приїхали подивитися Бомбей і були затримані під час облави. Ніякого звинувачення їм не висунули, але протримали у в’язниці три місяці. Я написав на клапті паперу ім’я і адресу Абделя Хадер Хана і коротку записку, що сповіщала про мій арешт.

Того ж дня надвечір декілька наглядачів увійшло до камери і звеліло нам сісти навпочіпки. Потім вони затягнули хлопців, які погодилися допомогти мені, і кинули їх біля входу. Вони були в напівнепритомному стані. Їх жорстоко побили; кров струмувала з безлічі ран на їх лицях. Губи їхні набрякли, руки і ноги були вкриті слідами від ударів палиць.

— Ці собаки намагалися винести з в’язниці записку, яку написав гора,— прогарчав Здоровань Рагул на хінді.— Всі, хто спробує допомогти йому, отримають те ж саме. Зрозуміло? Ці двоє відсидять ще шість місяців у в’язниці, в моїй камері. Шість місяців! Спробуйте тільки допомогти йому, і з вами буде те ж саме.

Наглядачі вийшли з камери, а ми позаходилися біля тих нещасливців. Я промив їхні рани і перев’язав ганчірками, що були напохваті. Магеш Допомагав мені, й коли ми зробили все, що могли, він дістав цигарку.

— Це не твоя провина, Ліне,— сказав він. — Зрозуміло, моя.

— Ні, старий,— сказав він співчутливо.— Така вже це в’язниця. Таке трапляється тут щодня. Це не твоя вина, братику, і не моя. Але тепер у тебе проблема. Ніхто не захоче допомогти тобі. Не знаю, скільки ти пробудеш тут. Бачиш старого Панду? Він вже три роки в ув’язненні, а суду над ним так і не було. Аджай сидить понад рік, Сантош два роки. Йому теж не висунули ніякого звинувачення, і не відомо, чи буде суд. Я не знаю, як довго тобі доведеться тут просидіти, і допомогти тобі ніхто не зможе.

Минав час, і виявилося, що Магеш має рацію. Люди боялися гніву наглядачів і не хотіли ризикувати. Щотижня когось випускали на волю я звертався до нього, та люди уникали мене. Моє становище було дуже кепське. За два місяці у в’язниці я схуд, напевно, кілограмів на двадцять, Все тіло було вкрите укусами кадмалів, на тілі було безліч незагоєних ран. І повсякчас я боявся, що по відбитках пальців дізнаються про моє кримінальне минуле. Майже щоночі мені марилося, що мене везуть відбувати ув’язнення в Австралії.

Мій страх, біль, розчарування і неспокій загострювалися, коли мене лупцював Здоровань Рагул. А робив це він дуже часто. Одного разу я сидів у порожній камері й намагався написати коротке оповідання — це не давало мені зсунутися з глузду. Я відчував, що можу написати одну сторінку, тож, побивши воші, заходився біля того діла. Рагул тихенько підкрався до мене — навіть найбільш неповоротка тварюка може скрадатися нечутно, якщо її спонукає до цього хитрість і злість,— а потім щосили вдарив. Палиця роздерла руку від плеча до ліктя. Кров зацебеніла немов із кварти.

У очах у мене потемніло від гніву. Я зірвався на ноги і вихопив палицю. Поряд зі мною було відчинене вікно, і я викинув палицю надвір. Рагул витріщив очі. Цього він ніяк не чекав. Він сягнув було до свистка, та я, розвернувшись, ударив його ногою по обличчю. Він, похитуючись, зробив декілька кроків назад. Перше правило у вуличній бійці — не відступай назад, якщо тільки ти не робиш це для контратаки. Я рушив на нього, завдаючи швидких ударів кулаками по корпусу і по обличчю. Він опустив голову і затулив обличчя руками, порушивши друге правило вуличної бійки: ніколи не опускати голови. Я почав бити його по вухах, по скронях і по горлу. Рагул був більший за мене і дужчий, але не умів битися. Він зігнувся і впав навколішки, а потім на бік, благаючи пощадити його.

Я побачив, що знадвору до нас біжать наглядачі. Я відступив у куток і почав чекати їх. Вони кинулися до мене. Коли перший наблизився на достатню відстань, я з усієї сили вгатив його ногою в пах. Він почав падати, і я встиг ще тричі ударити його кулаком. Обличчя його було в крові. Наглядачі перелякалися — вони стали переді мною півколом, піднявши палиці.

— Ну, вперед! — крикнув я.— Що ви можете зі мною зробити? Наб’єте чи що?

Я ударив себе кулаком по обличчю і розтовк губу. Потім розмазав кров по обличчю. Третє правило вуличної бійки: перевершити супротивника в шаленстві.

— Що ви можете зробити ще? — крикнув я вже на маратхі.— Думаєте, я боюся вас? Ну, вперед! Я хочу, щоб ви накинулися на мене. Так, всі разом ви впораєтеся зі мною, але один з вас втратить при цьому око! Я вирву в нього око пальцями і з’їм його! Отже вперед, нападайте, тільки не зволікайте, бо я голодний!

Вони трохи повагалися, а потім відступили, і двоє чи троє побігли надвір. За хвилю вони повернулися — перед собою вони гнали з десяток в’язнів. Наказавши їм сісти на підлогу лицем до мене, наглядачі почали бити їх. Ті почали страшенно кричати.

— Виходь! — зажадав один з наглядачів.

— Ні! — відрубав я.

— Аур дас! — заверещав він.— Приведіть ще десятеро!

Ще з десяток сіромах загнали до камери. Серед них я побачив Махеша і одного з тих двох хлопців, що погодилися передати мою записку. Вони мовчали, але в їхніх очах було благання.

Я опустив руки і зробив крок вперед. Шестеро наглядачів кинулися на мене, повалили і притиснули мою голову до ґрат, а потім наділи на мене кайданки. Ноги мені зв’язали мотузком з кокосового волокна.