Розділ «Частина III»

Ув очах Рагула промайнув сигнал поразки, гордовитий вираз щез з його лиця. Він злякався мене і сам розумів це. Я розумів це теж. Я дозволив своїм сусідам посадовити мене. Рагул крутонувся і вдарив палицею найближчого в’язня. Напруга в камері спала, перекличка поновилася.

На сніданок нам видали по одному великому прісному коржику, що звався чапаті. Ми повинні були з’їсти його і запити водою протягом п’яти хвилин, після чого наглядачі вигнали всіх надвір. У широкому проході між двома дротяними загородами всім новачкам знову веліли сісти навпочіпки і чекати на осонні, поки їм поголять голову.

Раптом за колючим дротом на сусідній дільниці пролунав страшенний крик. Магеш пхнув мене під бік. З десяток наглядачів тягнули чоловіка, припнутого мотузками за пояс і зап’ястя. На шиї у нього був грубий шкіряний нашийник, до нього теж були прив’язані мотузки. Дві команди наглядачів, ухопившись за ті линви, почали гратися в перетягування каната. Чоловік був дужий і високий. Шия його була мов гармата, на могутніх грудях і спині перекочувалися м’язи. Він був африканцем, і я впізнав у нім Рагіма, водія Хасана Обікви, якого урятував від натовпу на площі Регал-Серкл.

Ми затамували подих. Наглядачі тягли Рагіма до великого каменя, що стояв у центрі тієї дільниці. Він чинив опір, але сили були нерівні. Прибігло ще декілька наглядачів з мотузками. Троє наглядачів з кожного боку щосили тягнули його за руки, які, здавалося, ось-ось вискочать із суглобів, а інші, прив’язавши вірьовки до ніг, розвели їх в неприродному стані. За вірьовки, що йдуть від нашийника, Рагіма підтягли до каменя і поклали на ньому його п’ясть і передпліччя, а мотузок від правої руки напнули в протилежному напрямі. Потім один з наглядачів заліз на камінь і плигнув обома ногами на руку, яка переламалася зі страшенним хряскотом.

Нашийник так туго здавлював шию Рагіма, що він не міг і писнути, але нам було видно, як він конвульсивно розтулив і стулив рота. Ноги його звело судомою, вони почали сіпатися. Тремтіння пройшло по всьому тілу, він швидко-швидко затряс головою, що виглядало б смішним, якби не було таким жахливим. Після цього його розвернули так, що на камені опинилася його права рука. Той самий наглядач знову заліз на камінь і, перекинувшись кількома словами зі своїми колегами, висякався за допомогою пальців, почухав живіт і плигнув на праву руку Рагіма, зламавши і її. Негр зомлів. Залигавши за ноги, наглядачі потягнули його в камеру. Руки його безпорадно волочилися по землі, мов дві довгі чорні панчохи, натоптані піском.

— Бачив? — хрипко прошепотів Магеш.

— Що це було?!

— Він ударив наглядача,— відповів Магеш переляканим шепотом.— Тому я і зупинив тебе. Вони можуть зробити це і з тобою.

До нас підійшов Здоровань Рагул з києм на плечі. Він зупинився, луснув мене по спині й із реготом пішов собі. Сміх його був навмисне гучний і жорстокий, але звучав фальшиво і видавав його слабкість. Я виразно відчував її — такий сміх був добре знайомий мені. Я вже чув його в іншій в’язниці, на тому кінці світу. Жорстокість — різновид боягузтва. Боягузи сміються жорстоким сміхом, коли їм хочеться заплакати, а болю завдають, щоб позбутися смутку, який охоплює їх.

Сидячи навпочіпки, я помітив, що в голові якогось в’язня кишать дрібні комахи. Мені аж усередині замлоїло. Я подивився на іншого в’язня і побачив, що і в нього повзають воші в чуприні. Поглянувши на Махеша, я побачив, що з ним коїться те ж саме. Я провів рукою по своїй голові й побачив, що на долоні така сила-силенна комах, що й полічити їх було неможливо.

То були воші. Ковдри, які нам видавали, були справжнісіньким розсадником. Я з жахом відчув, як ці мерзенні паразити повзають по всьому моєму тілу. Коли нас поголили і повели назад, Магеш прочитав мені маленьку лекцію про воші, яких тут називали шепеш.

— Шепеш — це кара Божа, братику. Від цих тварюк нікуди не подінешся. Тому в наглядачів свої ковдри, і сплять вони окремо. У них там немає шепеш. Подивися на мене, я покажу тобі, що з ними треба робити.

Він стягнув футболку і вивернув її. Узявшись за кінець шва, він відітнув складку і показав мені, що там коїться.

— Побачити їх не так-то просто, зате відчути на собі дуже легко, яар! Але не хвилюйся. Знищити їх неважко. Потрібно просто затиснути їх нігтями, от так.

Я спостерігав, як він промацує пальцями шов коміра і давить воші.

— Ну от, сорочка чиста...— сказав Магеш, акуратно згорнувши футболку.— Після цього обгортаєшся рушником, знімаєш штани і вбиваєш їх всіх на штанях.

Визирнувши у вікно, я побачив у дворі не менше сотні людей, зайнятих тим ділом. Дехто вже й махнув на шепеш рукою, дозволяючи їм безперешкодно кусати себе, вони лише чухалися, мов безпритульні пси. Проте я не міг витерпіти цього божевільного розгулу на своєму тілі. Здерши з себе сорочку, я оглянув шов на комірі й побачив, що воші там аж кишать. Я почав давити їх, проходячи шов за швом. У мене пішло на це декілька годин; отак я робив щоранку, та вже ніколи не почувався чистим. Знаючи, що знищив ту погань, я мав таке враження, ніби вона й далі лазить по моєму тілу. Мені було страшно, і з часом я мало з глузду від того не зсунувся.

Вдень усі ми сиділи у дворі. Дехто грав у карти, інші розмовляли або намагалися спати на кам’яних доріжках. Чимало було і таких, хто бродив нетвердою ходою, човгаючи худими ногами і бурмочучи собі під носа щось безглузде. Дійшовши до стіни, вони налітали на неї й стояли, аж ми обертали їх у протилежному напрямку.

Обід складався з рідкого супу, який розливали по тарілках. На вечерю давали той же суп з коржиком чапаті. Суп варили з лушпиння яких-небудь овочів — буряка, моркви, гарбуза, турнепсу. Кидали туди й вирізані з картоплі вічка, облущене цибулиння й обрізки з кабачків. Весь той брудний непотріб плавав у наших тарілках. Самих овочів ми й не бачили — вони діставалися охоронцям і наглядачам. Великий бак, який викочували у двір перед обідом, містив сто п’ятдесят порцій, а в’язнів було сто вісімдесят. Щоб усунути цю несправедливість, наглядачі заливали в бак два відра холодної води.

О шостій годині охоронці лічили нас ще раз і замикали в камері. Протягом двох годин можна було розмовляти і палити чарас, який купували в наглядачів. Всі в’язні на Артур-роуд отримували щомісяця по п’ять відривних талонів на додатковий пайок. Ті, у кого були гроші, могли купити їх більше. У декого були цілі рулони з декількома сотнями талонів. На них можна було придбати гарячу їжу і чай, хліб, цукор, варення, мило, приладдя для гоління і цигарки або найняти в’язня, щоб випрати одяг чи надати інші послуги. Талони правили також за валюту на місцевому чорному ринку. За шість штук можна було дістати голі, або «кульку» чарасу; за п’ятдесят тобі могли ввести дозу пеніциліну, а за шістдесят навіть героїн. Проте з цим наркотиком наглядачі вели непримиренну війну, тому що, накачавшись героїном, чоловік утрачав страх, а наглядачі — владу над ним. Більшість в’язнів задовольнялася напівлегальним чарасом, і в камері часто плавав запах гашишу.