Розділ «Частина III»

— До Артура?

— У в’язницю на Артур-роуд.

— Мені треба переправити записку на волю.

— Доведеться тобі почекати з цим, Ліне. Тутешні копи заборонили надавати тобі яку-небудь допомогу. Схоже, ти комусь дуже насолив, братику.

— Я повинен переправити записку,— повторив я.

— Ніхто тут не зробить цього для тебе, Ліне. Вони трясуться, як миші в мішку з кобрами. Але у в’язниці на Артур-роуд ти, напевно, зможеш відправити записку. Це велика в’язниця, там легше. Там дванадцять тисяч в’язнів. Якщо тебе відправлять на Артур-роуд, то, напевно, разом зі мною, за три тижні. Мене посадили за крадіжку. Цупив з будівництва мідний дріт і пластикові шланги. Вже тричі сидів за те саме, тепер четвертий. Вони називають мене дрібним злодюжкою-рецидивістом. Цього разу доведеться відсидіти три роки, як пощастить, або п'ять, якщо ні. Напевно, ми потрапимо на Артур-роуд разом, і там уже постараємося послати звісточку на волю. Тгик гайн[96]? А поки що палитимемо, молитимемося Богові і кусатимемо всіх, хто спробує відняти у нас тарілку, на?

Цим ми і займалися всі три тижні. Ми дуже багато палили, турбували своїми молитвами глухі до них небеса, билися і підбадьорювали в’язнів, що втрачали бажання палити, молитися і битися. Одного разу копи взяли у нас відбитки пальців, а після цього мене і Махеша запхали разом з іншими арештантами у синій тюремний фургон — місця там було насилу для тридцятьох, та запхали в те авто вісімдесят душ,— і вулицями міста, яке ми так любили, повезли нас на Артур-роуд.

Коли ми заїхали у двір тієї в’язниці, наглядачі вигнали нас із фургона і звеліли сісти навпочіпки й чекати, доки місцеві охоронці перевірять наші документи. Ця процедура тривала чотири години, і всі чотири години я сидів навпочіпки, тому що мною зайнялися в останню чергу. Тутешніх охоронців повідомили, що я знаю маратхі. Старший над ними вирішив це перевірити і звернувся до мене на маратхі, наказавши встати. Я встав, насилу тримаючись на закляклих ногах, і тоді він звелів мені знову сісти навпочіпки. Коли я сів, пролунала команда встати. Це могло б тривати без кінця, та я відмовився підкорятися йому. Знущальна посмішка копа поволі перетворилася в оскал ненависті. Він плюнув на землю у мене під ногами.

— Англійці побудували цю в’язницю під час свого панування,— просичав він.— Тут вони припинали індійців, били їх батогами, підвішували за руки, аж вони вмирали. Тепер тут командуємо ми, а ти, англієць, сидиш у цій в’язниці.

— Прошу вибачення, сер,— звернувся я до нього з усією ввічливістю, на яку був здатний мій маратхі,— але я не англієць, я з Нової Зеландії.

— Ти англієць! — заволав він.

— Боюся, ви помиляєтеся.

— Ні, ти англієць, щирий англієць! — прогарчав він із лютою посмішкою.— Ти англієць, а у в’язниці тепер командуємо ми! Вперед!

Він вказав мені на вхід до в’язниці. Під аркою треба було круто повернути праворуч, і я нюхом відчував, що за рогом чаїться небезпека. Охоронці, що йшли ззаду, підганяли мене палицями, щоб я не затримувався. Я зайшов під арку і побачив, що мене чекає двадцять наглядачів з бамбуковими палицями.

Я добре знав, що це таке, коли тебе проганяють крізь шеренгу — цього мені вже випало скуштувати в австралійській в’язниці. «Гей, хлопці! — хотілося мені крикнути.— Невже ви не можете вигадати щось нове?» Але я нічого не міг сказати. Від страху рот у людини пересихає а ненависть не дає дихати. Мабуть, тому в скарбниці світової літератури немає книг, породжених ненавистю: справжній страх і справжню ненависть неможливо змалювати словами.

Я поволі рушив уперед. Хлопці з палицями були одягнені в білі сорочки і шорти. На головах у них були білі кашкети, на поясі широкі чорні шкіряні ремені. Ремені застібалися великими мідними пряжками з номером і написом «Наглядач». Незабаром я дізнався, що вони не були охоронцями. Згідно з правилами, охоронці в індійських в’язницях майже не клопоталися підтриманням дисципліни. Цим займалися самі в’язні, Перші п’ять років убивці та інші бузувіри відбували нарівні з іншими арештантами. Наступні п’ять років вони займали більш привілейоване становище, працюючи на кухні, в пральні, на підсобних підприємствах або на прибиранні території. А потім вони часто отримували кашкети, шкіряні ремені й бамбукові палиці наглядачів. Життя і смерть інших в’язнів були в їхніх руках. Дві шеренги таких зарізяк чекали на мене в коридорі. Боялися вони тільки одного: щоб я не проскочив повз них.

Я не кинувся бігти повз них. Дуже хочеться написати, що в мені прокинулося шляхетне обурення і мужність, та я не певен, що так воно було. Згодом я часто згадував ту мить і щоразу дедалі менше розумів, чому ото так учинив. «За кожним шляхетним учинком завжди криється темний мотив,— сказав одного разу Хадербгай,— і що примушує нас іти на ризик, це таємниця, в яку не можна проникнути».

Наближаючись до наглядачів, я пригадав довгий бетонний перешийок поміж берегом і храмом Хаджі Алі — мечеттю, що височіє посеред затоки, мов корабель на якорі. Мечеть і місячна доріжка, що провадить до неї дзеркальною гладінню,— то був один з моїх улюблених образів Бомбея. Краса цього місця була для мене мов янгол, якого чоловік вбачає в обличчі коханої жінки, коли вона спить. Може, згадка про цю красу і врятувала мене тоді. Я потрапив у одне з найгірших місць у Бомбеї, але якийсь інстинкт викликав у мене в уяві цю чарівну картину — перешийок, що тягнеться через море до білих мінаретів того храму.

Бамбукові палиці тріщали і клацали, шматуючи мої руки, ноги, спину. Голові, шиї і обличчю теж діставалося. Наглядачі старалися як могли. На кінцях палиці були розщеплені, вони краяли шкіру, мов бритви, тож я весь був у крові.

Я ішов так твердо і поволі, як тільки міг. Жодного разу я не зіщулився і не підняв руки, щоб затулитися, тож удари почали слабшати, а в кінці шеренги й геть припинилися. Побачивши, як наглядачі опускають палиці, я збагнув, що переміг. «Єдина перемога, яку ти можеш здобути у в’язниці,— сказав мені один старий в’язень в Австралії,— це вижити». При цьому «вижити» означає не просто продовжити своє життя, але і зберегти силу духу, волю і серце. Якщо людина виходить з в’язниці, втративши їх, то не можна сказати, що вона вціліла. І деколи задля перемоги духу ми приносимо в жертву тіло, в якому він живе.