Розділ «Частина III»

За три дні після арешту я повертався в свою камеру, зробивши довгу мандрівку до вбиральні, аж якийсь в’язень спробував видерти у мене тарілку. Я криком на хінді і маратхі висловив своє обурення, приправивши його якомога барвистішими анатомічними подробицями,— та все було дарма. Той драбуга був вищий од мене і кілограмів на тридцять важчий. Ми тягнули тарілку, але перетягнути не могли. Це був вирішальний момент: або я стану своїм у цьому світі, або ж поступлюся, і мене випхнуть у смердючий кінець коридору.

Я кілька разів підряд ударив його головою в перенісся, а потім і в підборіддя. Всі довкруги загаласували; душ із десять навалилося на нас, притиснувши один до одного. Я не міг орудувати руками і не хотів випускати з них тарілку. Мені залишалося тільки пустити в хід зуби. Я вкусив його за щоку і відчув у роті кров. Він покинув тарілку і страшенно заволав. Зібравши всі сили, він проштовхнувся через натовп, учепився за грати і почав гукати на допомогу. Охоронець почав уже відмикати замок, аж я схопив свого ворога за футболку. Він вискочив, а я лишився зі шматком його одягу в руках. Драбуга сховався за охоронцем. На обличчі його була рана, з носа на груди текла кров. Пожбуривши ганчірку крізь грати, я повернувся на своє місце в «притулку злодіїв».

— Незлецький прийом, братику,— сказав молодий хлопець, що сидів поряд зі мною.

— Та ні, так собі. Я хотів одкусити йому вухо.

— Фу-у-у! — поморщився він, випнувши губи.— Правда, той шмат був би, напевно, трохи кращий од того лайна, що дають тут. За що тебе сюди запроторили?

— Не знаю.

— Не знаєш?

— Вони схопили мене вночі на вулиці і привезли сюди, не сказавши, чому це роблять і в чому мене звинувачують.

Я не запитав, за що посадили його, тому що в нашій хурдизі в’язні «старої школи» встановили правила етикету, яким вони навчили мене з першого ж дня і які забороняли питати людину про її злочини.

— Та й одлупцювали ж вони тебе!

— Так. Вони називають це «аероплан».

— О-о-о! — поморщився він знову.— Так, це штука паршива, братику. Я теж скуштував її одного разу. Мені так туго зв’язали руки, що три дні їх не відчував. А потому як тебе починають бити, все тіло ніби а» набрякає під тими мотузками, на? Мене зовуть Магеш. А як твоє добре ім’я?

— Лін.

— Лін? Цікаве ім’я. А де ти навчився говорити на маратхі? Ти так гарно обматюкав того бевзя, перш ніж покусати!

— У селі.

— Круті хлопці живуть, напевно, в цьому селі!

Вперше після арешту я всміхнувся.

— Лаятися я навчився тут, в Бомбеї,— сказав я.— А довго тримають у цій дільниці?

Магеш зітхнув, і його велике темне обличчя витягнулося з покірною печаллю. Очі його були широко розставлені і сиділи так глибоко в очницях, що, здавалося, просто-таки зачаїлися під бровами. Головною рисою обличчя був широкий ніс, видно було, що його неодноразово ламали; він надавав йому досить грізного виразу — без цієї особливості Магеш навряд чи міг би чимось похвалитися, бо мав невеликого рота і кругле підборіддя.

— Цього ніхто не знає, братику,— відповів він.— Я потрапив сюди за кілька днів до тебе. Кажуть, тижні за два-три нас відвезуть у фургоні до Артура.