Розділ «Частина III»

На другому поверсі мене запхали в заґратований коридор. Черговий наказав арештантам зняти з мене мотузка, а сам стояв у дверях, уперши руки в боки і спостерігаючи за цим процесом. Коли мотузок нарешті зняли, він звелів поставити мене перед ним. Потім сказав щось на маратхі й плюнув мені в обличчя. Я замахнувся, щоб ударити його, але в’язні вчепилися в мене і не дали цього зробити. Вони запровадили мене до камери й поклали на бетонну долівку. Кинувши погляд на чергового, я побачив, що він замикає ґрати. Останні його слова були: «Тобі гаплик. Твоє життя скінчилося».

Сталеві ґрати з брязкотом зачинилися. Серце моє похололо. Я подивився в очі людей, що стояли довкола мене. В одних погляд був мертвий, у других божевільний, у третіх обурений, у четвертих переляканий. Я відчув, що все моє тіло стискається, немов кулак. У роті був якийсь гіркий присмак. Я спробував ковтнути його, аж пригадав, що це таке. Це був смак ненависті — моєї ненависті, ненависті в’язнів, ненависті охоронців і всього світу. В’язниці — це храми, де вчаться молитися демонам. Замикаючи двері чиєїсь камери, ми замикаємо людину наодинці з її ненавистю.

Розділ 20

Приміщення для в’язнів на другому поверсі поліційної дільниці Колаби складалося з чотирьох камер, що виходили в загальний коридор, 3 другого боку коридору були заґратовані крицею вікна, з них видно було чотирикутний двір. Камери не замикалися, завбільшки вони були приблизно три на три метри. У коридорі насилу могло пройти двоє людей. В кінці коридору був пісуар і дірка в підлозі замість унітаза. Над пісуаром у стіну був вмонтований водопровідний кран для пиття і вмивання.

Сорок душ сяк-так помістилося б у тих чотирьох камерах і в коридорі, та вранці я дізнався, що тут сидить двісті сорок душ. Це був справжнісінький вулик, чи радше мурашник. У вбиральні можна було по кісточки загрузнути в лайні. З переповненого пісуара витікала сеча. Сморід від цього болота розносився по коридору. У густому вологому повітрі стояв гул розмов, шепоту, стогонів, скарг і криків, які час від часу перекривав відчайдушний крик людини, що з’їхала глузду. Я пробув у цьому пеклі три тижні.

У першій камері, де я провів першу ніч, було всього п’ятнадцять в’язнів. Сморід сюди майже не долинав; тут вистачало місця, щоб лягти. Тут сиділи багатії — вони платити поліціянтам за те, щоб ті били кожного, хто намагався сюди вселитися. Камеру називали «Тадж-Махал», а її мешканців — пандра кумар, «п’ятнадцять принців».

У другій камері було двадцять п’ять душ; усі — злочинці, що мали за плечима термін ув’язнення і ладні були безжально битися з тими, хто зазіхне на їхню територію. Ця камера була відома як чормагал, «притулок злодіїв», а ув’язнені іменувалися, як і прокажені Ранджита, кала топі, «чорні капелюхи», тому що злодії, що сиділи в знаменитій в’язниці на Артур-роуд, були зобов’язані носити чорні капелюхи.

У третю камеру напхано було сорок в’язнів, які сиділи пліч-о-пліч попід стінами і по черзі спали на вільному просторі, що залишався посередині. Вони були не такі люті, як мешканці другої камери, але повні рішучості відстоювати своє місце біля стіни, коли на нього претендували новаки. Якщо новачок виявлявся дужчим, йому вдавалося вигнати з камери одного в’язня, і їхня загальна кількість залишалася практично незмінною. Тому камера носила назву чаліс магал, «притулок сорока».

Четверта камера називалася на тюремному жаргоні дукг магал, «притулок страждальників», але поліціянти прозивали її камерою викриття. Новачок, якого кидали за ґрати, часто спочатку намагався влаштуватися в першій камері. Всі п’ятнадцять в’язнів схоплювалися на ноги і починали виштовхувати самозванця, волаючи: «Наступна камера! Наступна камера, виродку!» Неборак хотів був зайти в другу камеру, та якщо там не було знайомих, йому давали ляпас і командували: «Наступна камера, покидьку!» Наляканий арештант намагався вселитися в третю камеру, але там його теж відразу починали бити з криком: «Наступна камера, цапе!» Коли він діставався останньої камери, його вітали, мов довгожданого гостя: «Заходь, друже! Заходь, братику!»

Якщо він здуру заходив туди, його били і роздягали догола, а потім ділили між собою одяг. Всі складки й отвори його тіла ретельно обшукували у пошуках яких-небудь цінностей. Якщо такі були, вони переходили до «короля» камери. Під час мого перебування у дільниці «королем» тут був здоровезний паруб’яга — голова його виростала просто з плечей, а чуб починався просто над бровами. Новачкові видавали брудні ганчірки, від яких відмовлялися ті, хто привласнював його одяг. Йому надавалися дві можливості: поселитися в коридорі, заповненому сотнею арештантів, або приєднатися до банди грабіжників і чекати своєї черги, щоб роздягнути якого-небудь сіромаху.

Проте за виживання боролися навіть у коридорі. Тут цінувалися місця ближче до входу і подалі від вбиральні, але навіть у цьому закуті люди билися за місце, де лайна було трохи менше.

Тим, хто опинявся в самому кінці коридору, доводилося стояти по кісточки в смердючій рідоті, вони не могли присісти ні вдень, ні вночі. Врешті вони не витримували і падали. При мені один з них так і помер, а ще декількох винесли в такому стані, що навряд чи можна було повернути їх до життя.

Їжу видавали один раз на день. Зазвичай то була сочевична юшка з коржиками або рис із каррі. Крім того, вранці поїли чаєм зі шматочком хліба. В’язні ставали в чергу, але виникала колотнеча, і багато хто залишався без їжі цілу добу, а то і декілька днів.

Кожному новачкові вручали алюмінієву тарілку, і це було єдине, чим він володів. Всі їли руками; кухлів теж не було, і чай виливали в тарілку. Тарілки використовувалися також для інших потреб: перш за все — для виготовлення саморобних плиток. Дві тарілки ставилися під кутом одна до одної, на них горизонтально клали третю. Між двома тарілками клали паливо, щоб підігріти чай або їжу у верхній тарілці За паливо правили гумові сандалі.

Ці плитки були джерелом доходу для «короля» і його поплічників — вони гріли на них чай і їжу для багатіїв у першій камері, отримуючи за це невелику винагороду.

Тарілки, що використовувалися як плитки, з часом прогоряли, то» їх завжди не вистачало. Їжа, чай і гумові сандалі, що правили за паливо, також були товаром, який можна було продати. Тому найслабші залишалися без сандалів, без тарілок і без їжі. Люди, що жаліли їх і давали їм свої тарілки, змушені були хапати їжу поспіхом, наче собаки. Іноді з однієї тарілки їло четверо, і їм треба було укластися в ті шість-сім хвилин, протягом яких копи роздавали їжу крізь ґрати.

Я щодня дивився в очі голодним людям, бачив, як вони дивляться на тих, що поспішно давляться гарячою їжею. Я спостерігав за ними, боячись, що вони не встигнуть отримати свою порцію. Їхні очі демонстрували справжню людську природу, яку можна пізнати тільки під час жорстокого і відчайдушного голоду. Я пізнав цю істину, і частина мого серця розбилася при цьому, так ніколи і не відновившись.

А принци в «Тадж-Махалі» щодня вечеряли гарячою їжею і пили чай, підігрітий на плитках в четвертій камері.

Вбиральню доводилося відвідувати навіть «принцам» з першої камери. Пропхавшись крізь юрму арештантів, що були в коридорі, в’язень потрапляв у смердюче болото. Тут багатії затикали носа клаптем тканини і затискали в зубах цигарку «біді», щоб запах дошкуляв менше. Задерши штани по коліна і тримаючи сандалі в руці, вони брели босоніж по мерзенній рідоті до вбиральні. Хоча каналізація й не була забита, серед двохсот з гаком в’язнів завжди знаходилися такі, що промахувалися мимо дірки, і їхні екскременти вимивалися в коридор сечею, що переповнювала пісуар. Пройшовши після цього до крана, багатії споліскували руки і ноги і брели назад, ступаючи по ганчірках, що утворювали дамбу перед входом у четвертую камеру. За недопалок цигарки або половинку «біді» люди, що сиділи тут, витирали їм ноги, після чого ті поверталися в свою камеру.

Передбачалося, що у мене є гроші, оскільки я білий, тож мені запропонували приєднатися до їхнього товариства. Думка про це викликала у мене огиду. Мої батьки були соціалістами-фабіанцями, і я успадкував від них відсутність практицизму і категоричне неприйняття соціальної несправедливості в будь-яких її формах. Вихований на їхніх принципах, в період революційного бродіння я став революціонером. Відданість Ідеї, як це називала моя мати, глибоко сиділа в мені, тож я відмовився від тієї пропозиції й пробився у другу камеру, де сиділи рецидивісти. Побачивши, що я тертий хлоп’яга, вони неохоче дали мені місце. У «чорних капелюхів» була своя корпоративна гордість, і незабаром вони вирішили випробувати мене.