Розділ «Частина III»

— Мені дуже шкода,— м’яко сказав я, погладивши її коси. Скільки разів я мріяв зробити це — простягнути руку і торкнутися її!

— Тоді йди,— тихо вимовила вона, дивлячись на мене так зосереджено, ніби хотіла зачарувати.— Йди.

Я побіг на Артур-Бандер-роуд через ринок. Прилавки були схожі на столи в морзі, де лежать загорнуті в саван трупи. Мої квапливі кроки відлунювали в нічній тиші, наче за мною гналися мариська. Я перетнув Артур-роуд і вибіг на Меррівезер-роуд.

На першому перехресті я звернув ліворуч, щоб оббігти затоплені вулиці. Попереду я побачив поліціянта на велосипеді. Коли я пробігав повз темний провулок, з нього виїхав ще один велосипедист в поліційній формі. Я звернув у бічну вулицю, і в кінці її з’явився поліційний джип, а за спиною я почув гуркіт ще одного джипа. Копи на велосипедах з’їхалися разом. Джип наздогнав мене, я зупинився. З нього вийшли п’ятеро, вони оточили мене. Декілька секунд стояла тиша. Вона була наповнена такою загрозою, що копи аж упивалися нею, а очі їхні світилися наче у вовків.

— У чому справа? — запитав я на маратхі.— Що вам треба?

— Сідай в джип! — гаркнув їхній командир по-англійському.

— Слухайте, я говорю на маратхі, тож ми можемо...— почав був я, та поліціянт урвав мене, перейшовши на маратхі:

— Ми знаємо, що ти говориш на маратхі, виродку! — засміялася решта копів.— Ми все знаємо. Залазь, так-перетак, у джип, а то ми змолотимо тебе киями!

Я заліз до джипа, й мене змусили сісти долі. У джипі було шестеро поліціянтів, і всі, як один, вчепилися в мене.

Ми проїхали два квартали до поліційної дільниці Колаби. Я побачив, що вулиця перед «Леопольдом» порожня. Ні Улли, ні автомобіля видно не було. «Невже вона підставила мене?» — подумав я собі.

Черговий по дільниці був приземистим огрядним махараштрійцем, Як і багато його колег, він втиснув свій тулуб у форму, яка була йому замалою. Може, через це лице його аж пашіло від люті. Поліціянти втупилися на мене з таким похмурим виглядом, що я мало не зареготався, та наступної миті це бажання геть у мене пропало.

— Заберіть цього покидька і обробіть як слід,— діловито розпорядився він на маратхі. Він говорив зі своїми підлеглими так, ніби мене туї не було.— Кісток не ламайте, але постарайтеся, щоб він запам’ятав це на все життя. А потім укиньте його до клітки!

Я метнувся до дверей. Прорвавшись крізь кільце поліціянтів, я вибіг надвір. Звісно, це було помилкою — я налетів на зв’язаних арештантів і заплутався у вірьовках.

Копи притягнули мене назад у вартівню. Вони зв’язали мені руки за спиною грубим мотузком, стягнули черевики і зв’язали ноги. Черговий офіцер дістав бухту товстої линви і звелів обмотати мене від голови до ніг. Потім копи потягнули мене в сусідню кімнату, де підчепили ту линву за гак і підвісили мене вниз долілиць.

— Аероплан! — процідив черговий крізь зуби.

Копи почали обертати мене, аж я геть перестав розрізняти, де верх, а де низ. Потім вони заходилися мене бити.

Вони били мене щосили, аж їхні киї ламалися на моєму тілі. Удари сипалися на лице, руки, ноги. Я відчував, що спливаю кров’ю. З мене рвався крик, але я мовчав, стиснувши зуби. Вони не почують мого крику. Мовчання — це помста катованої людини. Копи зупинили моє обертання, потім розкрутили у зворотний бік і знову почали бити.

Натішившись, вони потягли мене на другий поверх металевими східцями, якими гасали ми з Прабакером угору і вниз, коли намагалися допомогти Кано і його дресирувальникам. «Чи прийде хтось до мене на допомогу?» — подумав я. Ніхто не бачив, як мене заарештували, ніхто не знав, де я перебуваю. Якщо Улла не була в цьому замішана і все-таки приїхала до «Леопольда», то й вона не знала про те, що зі мною трапилося. А що могла подумати Карла, коли я втік невідомо куди? Вона не знайде мене. В’язниці — це чорні дірки, в яких люди зникають без сліду. Звідти не долинає жоден промінь світла, й от у результаті цього таємничого арешту я провалився в таку чорну дірку і пропав так само безслідно, наче подався до Африки і там зачаївся.

А головне, я не міг зрозуміти, чому мене заарештували. Голова йшла обертом, у ній вирували запитання, та відповіді на них не було. Може, вони дізналися, хто я такий насправді? Але навіть якщо річ не в цьому і моя справжня особа не встановлена, то все одно будуть допити, можливо, зніматимуть відбитки пальців. Інтерпол розіслав мої відбитки по всьому світу, тож рано чи пізно вони докопаються до істини. Треба було терміново переслати на волю звістку про себе — а от кому? Хто міг визволити мене звідси? Хадербгай. Пан Абдель Хадер Хан. У нього були зв’язки у всьому місті, і перш за все в Колабі, тож йому нічого не варто було з’ясувати, де я. Мине трохи часу, і він дізнається. А поки що мені слід було сидіти тихо і постаратися передати йому записку.

Поки мене тягнули в муміфікованому вигляді вгору по металевих сходах, кожна сходинка яких залишала на згадку про себе синця, я мов заклинання повторював: «Переслати записку Хадербгаю. Переслати записку Хадербгаю».