Розділ «Частина III»

Я пішов назад до туристського кварталу, думаючи про Уллу і про якісь невідомі мені махінації, якими її приятель Модена займався разом з Мауриціо. Дідьє казав, що вони заробляють непогані грошенята, проте Уллу це, здавалося, не радувало, вона була чимось налякана. А Дідьє до того ж казав щось про небезпеку. Я намагався пригадати його слова. «Великий ризик»? «Це може погано скінчитися»?

Я отямився від цих думок і побачив, що стою біля Карлиного дому. Широкі скляні двері були відчинені. Рвучкий бриз ворушив серпанкові штори на вікнах.

Дощ посилився, але мною оволодів неспокій, якого я не міг погамувати, тож я попрямував далі по вулиці. Час від часу я зупинявся під дощем, щоб звести дух. Я просто задихався від любові й бажання. Я відчував біль і гнів. Я стискав кулаки. Пригадавши італійських коханців-наркоманів у готелі Ананда, я подумав про смерть і вмирання. Вировисько хмар у мене над головою розколола блискавиця, і дощ полляв як з відра.

Я побіг. Вулиця була порожня. Я продирався крізь потік води, в якому відбивалися зиґзаґи блискавиць. Вся моя любов і вся моя самотність так зосередилися в мені, що серце моє по вінця наповнилося коханням. Я біг і біг, аж знов опинився коло Карлиного дому.

Вона підійшла до дверей. На ній була тонка біла нічна сорочка без рукавів. Вона побачила мене, наші погляди схрестилися. Вона спустилася східцями й попрямувала до мене. Вулиця здригнулася від грому, блискавиця сяйнула в її очах. Вона була в моїх обіймах.

Ми злилися в поцілунку. Наші язики звивалися і танцювали в печерах насолоди. Я взяв її на руки і поніс у дім, до покою, наповненого запахами її тіла. Ми скинули одяг, і Карла повела мене до ліжка. Ми лежали поруч, але не торкалися одне одного. Крапельки дощу на її руці мерехтіли, мов зорі у нічному небі.

Я притулився вустами до її руки. Вона прийняла моє тіло в своє, і кожен наш рух був як заклинання. Подих наш, здавалося, лунав у такт усіх молитов, які були на світі. Піт збігав струмочками в улоговини втіхи. Огорнуті єдвабним укривалом ніжності, наші спини рухалися в одвічній борні, яку починає розум, а виграє завжди тіло. Я належав їй. Вона належала мені. Моє тіло було їй колісницею, і вона скерувала її в сонце. Її тіло було річкою, а я був морем, що приймало її. І на закінчення наші губи злилися в гучному стогоні, що всотав у себе цілий світ надії і печалі,— екстаз вичавлює його з коханців, занурюючи їхні душі в блаженство.

У тиші, що заполонила нас, не було ні потреб, ні бажань, ні голоду, ні болю — нічого, крім чистої, невимовної досконалості кохання.

— Ох!

— Що таке?

— О Боже! Подивися на годинника!

— Та в чому справа?

— Мені треба бігти! — вигукнув я, надіваючи мокрий одяг.— Я домовився зустрітися з однією людиною біля «Леопольда», і в мене всього п’ять хвилин, щоб дістатися туди.

— Зараз? Ти йдеш просто зараз?

— Так, я повинен.

— Але «Леопольд» вже зачинений! — похмуро сказала вона.

— Я знаю,— відповів я, надіваючи черевики.

Черевики і одяг промокли наскрізь, але ніч була тепла. Ставши навколішки біля ліжка, я поцілував м’яку шкіру її стегна.

— Я не можу не піти. Пообіцяв.

— Це що, так важливо?