Розділ «Частина III»

Десь у пітьмі Джітендра оплакував свою дружину. Прабакер сидів коло Парваті, втираючи піт з її обличчя своїм червоним шарфом. Я підніс до вуст пальці коханої жінки, що спала поруч зі мною, і назавжди віддав їй своє серце.

Розділ 19

Холера забрала життя дев’яти людей, зокрема шістьох дітей. Сатиш, єдиний син Джітендри, вижив, але померли два його приятелі. Обидва вони займалися зі мною англійською мовою. Діти, що йшли разом з дорослими за уквітчаними катафалками, на яких везли маленькі тіла, плакали так гірко, що перехожі зупинялися, щоб проказати молитву, і сльози наверталися у них на очі. Парваті впоралася з хворобою; Прабакер доглядав її два тижні й навіть ночував біля її хатини.

Карла пробула в нетрищах шість найважчих днів і кілька разів заходила протягом наступних тижнів. Коли пошесть пішла на спад, а у важких хворих минула криза, я нагрів троє відер води, викупався, перебрався в чисту одіж і подався на пошуки туристів. Грошей у мене майже не лишилося. Дощ лляв як із відра, багато районів міста затопило, і постраждали від цього не лише вуличні гендлярі, гіди, сутенери, акробати, жебраки і ділки чорного ринку, а і власники затоплених крамниць.

Конкурентна боротьба за туристські долари велася в Колабі активно і будила творчу уяву. Торговці на вулиці Ємені виставляли кинджали з колодками у вигляді сокола і рядна з вишитими цитатами з Корану. Високі красені з Сомалі пропонували браслети, виготовлені з розплющених срібних монет. Художники з Орісси демонстрували зображення Тадж-Махала на висушеному і спресованому листі папаї. Мурини з Нігерії торгували ціпками з різьбленого чорного дерева, усередині яких були заховані стилети. Біженці з Ірану зважували поліровані аметисти на мідних терезах. Торговці барабанами з Уттар-Прадешу, начепивши на себе шість або сім своїх виробів, шалено гамселили по них паличками. Втікачі з Афганістану продавали величезні декоративні срібні кільця з викарбуваними на них пуштунськими висловами й чималими аметистами. У цьому комерційному коловороті брали участь і ті, хто обслуговував як великий бізнес, так і вуличних гендлярів,— люди, що носили на срібних тацях шовкові стрічки, просякнуті храмовими пахощами, сажотруси, набивальники матраців, чистильники вух, масажисти ніг, щуролови, водоноси, продавці чаю та їжі, квіткарки, пралі, продавці газових балонів та багато інших. У натовпі цих торговців, ремісників і туристів снували й танцівники, співаки, акробати, музиканти, ворожки, храмові прислужники, поглинальники вогню, дресирувальники мавп, гадюк і ведмедів, жебраки, самобичувальники та інші умільці, які цілі дні крутилися на вулицях, а на ніч поверталися в свої нетрища.

Всі вони намагалися заробити якусь копійчину і так чи так порушували закон, проте наймоторнішими були професійні правопорушники, що промишляли на чорному ринку.

Я досить органічно вписався в мережу підпільних махінацій, і тому було декілька причин. По-перше, я працював тільки з іноземними туристами, які уникали мати справу з індійцями; якби я не узяв їх на себе, їм просто не було б до кого звернутися. По-друге, незалежно від того, що саме туристам було потрібно, я зводив їх з місцевими ділками і ніколи не намагався залагодити оборудку сам. І, по-третє, моя такса відповідала стандартам, прийнятим в середовищі доброчесних бомбейських шахраїв. А коли мені вдавалося заробити незвичайно великі комісійні, я завжди ділився ними з ресторанами, готелями і збирачами пожертв.

Сприяв мені й ще один чинник, що не приносив відчутного матеріального зиску, але для місцевого люду був набагато важливіший, ніж комісійні та охорона своєї території. Той факт, що один з білих іноземців (яких незмінно називали європейцями) опинився на дні суспільства, сприймався індійцями з великим задоволенням. У їхній внутрішній боротьбі між гордістю і соромом моя присутність серед них була очком на їхню користь, вона виправдовувала їхню незаконну діяльність. Те, чим вони займалися день у день, не могло бути таким уже й поганим, якщо гора робив це разом з ними. Моє падіння піднімало їх у власних очах — значить, вони були не гірші від Лінбаби, освіченого чужинця, що теж заробляв гроші нечесним шляхом. І я був не єдиним іноземцем, що виживав за рахунок чорного ринку. Крім мене, в Бомбеї діяло чимало гендлярів наркотиками і коштовностями, сутенерів, фальшивомонетників, контрабандистів та інших шахраїв англійського або американського походження. Серед них були два Джорджі, канадець і англієць. Вони були нерозлучними друзями і вже багато років займалися вуличним промислом. Їхніх прізвищ ніхто не знав, всі розрізняли їх за знаками Зодіаку: Джордж Скорпіон і Джордж Близнюк. Почали вони свою справу з того, що продали свої паспорти, оскільки більше їм нічого було продати, після чого почали забезпечувати героїном іноземців, що прилітали до Бомбея на пару тижнів розслабитися, а потім знову поверталися під крильце своєї батьківщини. Таких перелітних наркоманів було чимало, і зодіакальні Джорджі не бідували. Поліціянти тримали і мене, і Джорджів під наглядом і були чудово обізнані про всі наші операції. Зміркувавши, що ми не приносимо особливої шкоди і займаємося своїм підпільним бізнесом цілком успішно, забезпечуючи їм бакшиш, вони не чіпали нас. Торговці наркотиками і валютою приносили їм постійний зиск.

Того дня мені вдалося за якісь три години заробити близько двох сотень баксів. Це було не бозна-що, та я вирішив, що на перший раз досить. Пополудні злива трохи ущухла, ішов дрібний дощ. Я сидів на ослоні коло шинквасу вуличного бару, що стояв під смугастим тентом біля готелю «Президент», і пив сік цукрової тростини, аж із дощової пелени раптом з’явився Вікрам.

— Привіт, Ліне! Як справи, старий? Цей чортів дощ уже набрид, яар.

Ми потиснули один одному руки, я замовив йому соку. Він закинув свого чорного капелюха за спину, і той повис на поворозках. На Вікрамовій чорній сорочці уздовж планки з ґудзиками були вишиті білими нитками фігурки ковбоїв, що крутили над головою ласо. Пояс був виготовлений зі срібних доларів і застібався пряжкою з опуклої мушлі кончо. Чорні штани «фламенко» були оздоблені вишивкою з дрібних білих завитків. Чобітки на кубинських підборах кріпилися на нозі навхрест шкіряним хомутиком, який застібався пряжками.

— За такої погоди верхи не поїздиш, еге ж?

— А певно!.. Ти чув про Летті і коня? Ні? Це ж було чортзна-скільки часу тому. Декілька тижнів, яар! Я з біса давно тебе не бачив.

— Як твої успіхи з Летті?

— Не дуже,— зітхнув він.— Але мені здається, вона змінюється на краще, яар. Дуже примхлива пташка. Їй обов’язково потрібно клюнути тебе, перш ніж вона погодиться прихильно на тебе поглянути. Але я доскочу свого.

— Летті гарна дівчина... та й ти хлопець нівроку! У вас обох є почуття гумору. Вона терпіти не може святенників, і ти теж. Мені здається, вона дуже гарна. І я думаю, ти доможешся її врешті-решт, Вікраме. Я помічав, як вона дивиться на тебе. Просто ти їй подобаєшся, і вона не може дати тобі спокою. Так уже вона влаштована. Не здавайся, я певен, ти завоюєш її.

— Слухай, Ліне! Це грандіозно! Слухай, ти молодець! Ліне, з цієї миті я буду тобі найкращим другом, кровним братом, клянуся! Якщо тобі буде щось потрібно, гукай мене. Домовилися?

— Домовилися,— всміхнувсь я.

Він помовчав, дивлячись, як періщить надворі дощ. Хвилясте чорне волосся ззаду доходило Вікраму до коміра сорочки, а спереду і з боків було коротко підстрижене. Витончені акуратно підголені вусики були трохи тонші від лінії, яку можна провести фломастером. Профіль у Вікрама був мальовничий: великий лоб, яструбиний ніс, чітко окреслений гордовитий рот і з гідністю випнуте вперед підборіддя. Проте передовсім привертали увагу його очі — молоді, допитливі, з іскорками доброзичливого гумору.

— Знаєш, Ліне, мені вона справді подобається.— Він опустив очі, потім різко підняв голову.— Мені дійсно подобається ця англійська крихітка.