Розділ «Частина III»

Вона народилася в Базелі і була єдиною дитиною в сім’ї. Мати її була наполовину швейцаркою, наполовину італійкою, а батько швед. Тато був художником, мати співачкою. Раннє дитинство Карла згадувала як найщасливіший період свого життя. Молода пара користувалася популярністю в мистецьких колах. Карла ще змалечку навчилася говорити на чотирьох мовах і співала з матір’ю її улюблені арії, а у батьковій майстерні спостерігала, як він творить свої полотна.

Одного разу Іша Сааранен не повернувся зі своєї персональної виставки в Німеччині: його машина перекинулася під час снігового бурану, і він загинув. За рік мати від горя втратила голос, а потім померла, прийнявши смертельну дозу снодійного. Карла лишилася сама.

У матері був брат, що переселився до Америки. Дівчинці виповнилося всього десять років, коли вона стояла поряд з цим незнайомцем біля могили матері, а потім поїхала разом з ним у Сан-Франциско. Маріо Пацеллі виглядав як справжній ведмідь і мав широку і щедру душу. Він ставився до Карли з добротою і любов’ю й казав Карлі, що сподівається, що й вона колись подарує йому частину тієї любові, яку вона відчувала до своїх батьків.

Але вона не встигла подарувати йому свою любов. За три роки Маріо загинув у горах. Вихованням Карли зайнялася вдова Маріо. Тітка Пенні ревниво ставилася до краси дівчинки і її гострого незалежного розуму — якостей, яких були позбавлені троє її власних дітей. Що більше Карла вирізнялася на їхньому тлі, то більше ненавиділа її тітка. «Наша ненависть буває особливо люта і жорстока, коли вона несправедлива»,— сказав одного разу Дідьє. Тітка Пенні позбавляла Карлу найнеобхіднішого, постійно ображала її й карала.

Карла мусила сама піклуватися про себе і вечорами після школи працювала в місцевому ресторані, а по вихідних доглядала чужих дітей. Якось батько дитини, яку вона няньчила, напідпитку повернувся з вечірки. Він був вродливий, подобався Карлі, тож деколи на думку їй спадали різні фантазії. Їй була приємна його увага, хоч від нього тхнуло горілкою, а очі були немов скляні. Він доторкнувся до її плеча, вона всміхнулася у відповідь. Після цього вона дуже довго не усміхалася.

Ніхто не вважав це зґвалтуванням. Чоловік сказав, що вона сама спровокувала його, тітка стала на його бік. П’ятнадцятирічну сироту вигнали з будинку, і на цьому її зв’язок з родичами урвався. Вона переїхала до Лос-Анджелеса, де влаштувалася на роботу й найняла квартиру з подругою. Вона працювала, збирала гроші і ходила у вечірню школу. Вона мріяла вступити до університету — будь-якого, в будь-якій країні — і вивчати англійську та німецьку літературу. Та надто вже сплюндроване було її життя, вона не знаходила собі місця і не змогла закінчити формальну освіту, тож зайнялася самоосвітою, читаючи все, що додавало їй сил, вселяло якусь надію.

— А потім?

— А потім я опинилася одного разу в літаку, що летів до Сингапура, де зустріла індійського бізнесмена, і відтоді моє життя... змінилося назавжди.

Вона глибоко зітхнула — чи від надміру почуттів, чи з утоми.

— Я радий, що ти розповіла мені...

— Що розповіла? — шорстко запитала вона.

— Ну що... про своє життя.

Вона розслабилася.

— Не варто говорити про це,— кинула вона.

— Ні, я серйозно. Я дуже радий і вдячний тобі за те, що ти нарешті Довіряєш мені настільки, щоб розповісти про себе.

— І я серйозно,— відгукнулася вона.— Не варто говорити про це зі сторонніми. Не розповідай нічого і нікому. Добре?

— Добре.

Ми помовчали. Десь заплакала дитина, і мати почала заспокоювати її.

— Чому ти проводиш так багато часу в «Леопольді»? — запитав я.

— А що? — запитала вона сонним голосом.