Розділ «Частина III»

— Знаєш, Вікраме, а мені подобається твоя ковбойська сорочка,— відгукнувся я таким же тоном і з таким же серйозним виразом.

— Що, ця стара ганчірка? То візьми її собі!

Він зістрибнув з ослона і почав розстібати ґудзики на сорочці.

— Не треба! Я просто пожартував.

— Ти хочеш сказати, що тобі не подобається моя сорочка?

— Ні, цього я не хочу сказати...

— То чим же тобі не догодила моя сорочка?

— Твоя сорочка всім мені догодила, але вона мені не потрібна.

— Ой ні, слово не горобець. Сказав — то бери! — вигукнув Вікрам. Під сорочкою у нього була чорна майка.

На шинквасі стояв приймач, з якого долинала мелодія популярного індійського фільму.

— Гарна пісенька! — закричав Вікрам.— Ввімкни її гучніше, баба! Арре, повна каро[95]!

Бармен слухняно додав звуку, а Вікрам вискочив з-під тенту і з дивовижною грацією та артистизмом почав танцювати під дощем, підспівуючи виконавцеві. За хвилю до нього приєдналося декілька перехожих, а відвідувачі бару ляскали в долоні й підбадьорювали їх криками.

Вікрам схопив мене за руку і потягнув під дощ. Я опирався, але на допомогу йому простягнулося ще декілька рук. Я танцював, повторюючи Рухи Вікрама, а вся вулиця схвально галасувала.

За декілька хвилин мелодія скінчилася, й ми побачили під наметом Летті, що спостерігала за нами з неприхованим радісним подивом.

— Будь ласка, без емоцій! Якщо тобі подобається приймати душ просто на вулиці, це твоя особиста справа. Привіт, Ліне. Як ся маєш, любий?

— Чудово. Сподіваюся, ти не скаржитимешся, що я сухо тебе зустрів...

— Здається, ваші танці під дощем мали успіх у глядачів. Ми повинні були зустрітися тут з Карлою і Вікрамом, щоб піти в «Магим» на джазовий концерт. Але Карла не може вибратися з «Таджа» — весь район довкола Брами Індії затопило. Вона допіру подзвонила мені, щоб попередити. Лімузини й таксі плавають навколо готелю, мов паперові кораблики, а туристи на своєму острові відрізані від зовнішнього світу.

Я ще раніше помітив біля найближчого ресторану таксі, що належало Шанту, двоюрідному братові Прабакера. Озирнувшись, я побачив, що воно досі там. Я глянув на годинника.

— Прошу вибачення, друзі! — сказав я Летті й Вікраму.— Спасибі за сорочку, старий. Я візьму її іншим разом, збережи її для мене!

Я сів у таксі й увімкнув лічильника. Летті і Вікрам помахали нам услід. Дорогою в рибальське селище, що було коло наших нетрищ, я пояснив Шанту мій план. Він похитав головою і додав газу.