Розділ «Частина III»

Абдул залишив без уваги моє запитання і нахилився до мене над маленьким столиком.

— Ти повинен любити його,— прошепотів він мені тоном спокусника.— Знаєш, чому я люблю Абделя Хадера всім серцем?

Ми вже півгодини чекали на Хадербгая. Коли я привів до нього Тарика, він сердечно привітав мене і відразу ж пішов молитися з хлопчиком, залишивши мене в товаристві Абдула Гані. У домі стояла тиша, якщо не рахувати дощу і дзюркотіння фонтана, що вибивався з сил.

Ми мовчки дивилися один на одного. Чи хотів я знати, чому він любить Хадербгая? Звісно, хотів. Я був письменником, і мене цікавило все. Але у мене не було бажання підігравати Гані в його вікторині з запитаннями і відповідями. Я не розумів, що його гризе і до чого вір хилить.

— Я люблю його тому, мій хлопчику, що він для всіх нас в цьому місті як рятівна гавань. Тисячі людей знаходять в ній притулок, пов’язавши з ним свою долю. Я люблю його за те, що він поставив перед собою завдання змінити світ. Мене турбує, що він витрачає на це стільки часу, сил і коштів, і я часто сперечаюся з ним із цього приводу, але мене захоплю« його відданість своїй мрії. А понад усе я люблю його за те, що він — єдиний з-поміж усіх, кого я зустрічав, і єдиний з-поміж усіх, кого ти коли-небудь зустрінеш,— знає відповідь на три головні життєві питання.

Голос Гані вносив новий, не відомий мені струмінь до могутнього плину цього міста з його п’ятнадцятьма мільйонами життів. У його каштановій чуприні проблискувала сивина, скроні були вже й геть білі, Вуса, що теж були радше сиві, ніж каштанові, нависали над гарно окресленими, майже жіночими губами. На шиї мерехтіло золото важкого ланцюга, і золоті іскорки в очах здавалися його віддзеркаленням. Ми дивилися один на одного у млосній тиші, й очі його раптом почали наповнюватися сльозами.

— А їх всього три? — не стримавшись, запитав я з іронією.

— Так,— відповів він незворушно.— «Звідки ми узялися?», «Чому ми тут опинилися?» і «Куди ми йдемо?». Якщо ти любиш його, мій юний друже, він поділиться з тобою цим секретом. Він скаже тобі, в чому сенс життя. І, слухаючи його, ти зрозумієш: те, що він каже,— правда. До того, як я зустрів Абделя Хадер Хана і пов’язав свою долю з ним, я цілу купу грошей витратив на те, щоб поговорити з уславленими пророками, релігійними мислителями й ученими. Але ніхто з них не зміг відповісти на ці запитання. А Хадербгай зміг. І відтоді я полюбив його як брата, як мого брата по духу. І тобі він теж скаже. Він відкриє тобі таємницю, пояснить сенс життя!

Я не сумнівався у щирості його почуттів, та не розумів його до кінця. Позаду відчинилися двері, і на круглому обличчі Гані знову з’явилася звичайна маска жартівливої привітності. Обернувшись, ми побачили Хадербгая з Тариком.

— Ліне,— сказав Хадербгай, поклавши руки хлопчикові на плечі,— Тарик розповів мені про все, чому навчився од вас за ці три місяці.

Так, три місяці. Спочатку я був певен, що не витримаю і трьох днів. А зараз, коли ті місяці пролетіли так швидко, я з сумом повертав малюка його дядькові. Тарик був хорошим хлопчиком, і я знав, що він виросте таким, яким я хотів стати колись, але не зміг.

— Він міг би навчитися у нас ще багато чого, якби ви не звеліли йому повернутися додому! — відповів я, не зумівши стримати легкого докору в голосі.

— Тарик пройшов дворічний курс навчання в ісламській школі, а зараз із твоєю допомогою удосконалив свої знання в англійській мові. Йому пора вступати до коледжу.

Тон Хадербгая був м’який і терплячий. Ласкава і трохи глузлива усмішка в його очах тримала мене в його владі так само міцно, як він тримав за плечі хлопчика, що стояв перед ним з серйозним і урочистим виглядом.

— Знаєш, Ліне, у нас є пуштунська приказка. Сенс її в тому, що неможливо стати чоловіком, поки не подаруєш свою любов дитині. А хорошою людиною можна стати тільки потому, як дитина так само всім серцем полюбить тебе.

— Тарик дуже хороший хлопчик,— сказав я.— Мені його бракуватиме.

Що й казати, в нетрищах його всі полюбили. Тарик став улюбленцем Казима Алі Гусейна, і голова нашого селища часто запрошував його на щоденні прогулянки. Джітендра і Радга просто-таки розбестили його своєю любов’ю, а Джоні Сигар і Прабакер брали його з собою на крикетні матчі. Навіть Абдулла прихилився до нього. Після «ночі диких псів» він двічі на тиждень навчав його битися палицею, шарфом і голіруч — я неодноразово бачив їх за цим заняттям на вузькій піщаній смузі біля самої води, де їхні силуети мигтіли на тлі морського горизонту, немов фігури театру тіней.

Я потиснув хлопчикові руку і подивився в його серйозні чесні очі. Цієї миті переді мною, немов на екрані, пропливли сцени нашого життя. Я пригадав його першу бійку в нетрищах. Його супротивник був набагато дужчий, але Тарик самим своїм поглядом змусив його відступити. Хлопчисько засоромився і заплакав, а Тарик обійняв його і почав утішати, і це поклало початок їхній дружбі. Я пригадав, з яким ентузіазмом Тарик вивчав англійську мову і допомагав іншим дітям, які теж почали відвідувати наші уроки, пригадав, як він воював з потопом під час дощової пори, копаючи палицею дренажну канаву в кам’янистій землі. А одного разу, коли я щось писав у хаті, він зазирнув до мене, прочинивши двері. «Що тобі, Тарику ?» — запитав я роздратовано, а він відповів: «О, пробач! Ти хочеш побути сам?»

Вийшовши з дому Абделя Хадер Хана, я пішки попрямував До нетрищ. Враження в мене було таке, наче світ поменшав. Він замкнувся навколо мене, і без хлопчика я й сам зробився не таким важливим, не таким значущим. У готелі неподалік мечеті Набіла я зустрівся з німецькими туристами — молодятами, що вперше приїхали на субконтинент. Вони хотіли заощадити, обмінявши німецькі марки на чорному ринку, а потім, купивши гашиш, узяти його з собою в поїздку по країні. Це була гідна, щаслива пара, нехитра і великодушна; їх привертало духовне багатство Індії. Я поміняв їм гроші за комісійні і допоміг придбати гашиш. Вони були дуже вдячні мені і хотіли заплатити більше, ніж ми домовлялися. Я відмовився узяти зайві гроші — домовленість, як мовиться, понад усе, але прийняв їхнє запрошення покурити з ними. Я приготував чилум, який для нас, жителів Бомбея, що працюють на його вулицях, був не дуже міцним, але вони навіть до такої дози не звикли і незабаром заснули. Зачинивши по собі двері їхнього номера, я вийшов на вулицю, занурену в полуденну дрімоту.

По Мохаммед-Алі-роуд я пройшов до проспекту Махатми Ганді, а потім до Насипу. Я любив цей шлях — від Чор-базару мимо Кроуфордського ринку, вокзалу Вікторія, фонтана Флори, Форту і площі Регал-Серкл до причалу Сассуна і Центру світової торгівлі на березі бухти Бек-Бей. Біля кінотеатру «Регал» я затримався, роздивляючись афіші, аж почув, як хтось гукнув: