Розділ «Частина II»

— Ох і спекота! Терпіти не можу цю пору року, перед самим сезоном дощів. З глузду можна з’їхати! А ти ще не зсунувся з глузду? Дідьє живе тут уже дев’ять дощових сезонів. Можеш уявити це? Дев’ять клятих сезонів. А ти?

— У мене другий, і я чекаю його з нетерпінням. Обожнюю дощ, хоч він і перетворює нетрища на болото.

— Карла сказала мені, що ти живеш у нетрищах. Не знаю, як ти це терпиш — сморід, тіснява... Мене в таке місце не заманиш.

— Це не так погано, як здається... зрештою, як і все інше в житті.

Вона схилила голову на плече і подивилася на мене з незрозумілим виразом. Очі її заклично сяяли, а губи зневажливо кривилися.

— Ти все-таки цікавий хлопець, Ліне. То звідки у тебе цей малюк?

— Я вже сказав тобі.

— Хороший малюк?

— Ти ж начебто не любиш дітей.

— Так, не люблю. Вони такі... безневинні. А насправді точно знають, що їм треба, і не заспокояться, поки не отримають того. Огидно. Всі наймерзенніші люди, яких я знаю,— наче великі діти.

Може, від дітей її й нудило, проте віскі, здається, не завдавало їй шкоди. Знову піднявши пляшку, вона відпила з неї не менше чверті повільними ковтками. «Доза отримана,— подумав я,— це її доконає». Вона витерла губи тильним боком долоні й усміхнулася, але усмішка вийшла кривою, а її великі блакитні очі з зеленкуватим відтінком безуспішно намагалися сфокусуватися. Вона втрачала над собою контроль, і машкара озлобленості й роздратування почала спадати, відкриваючи беззахисне молоде обличчя. Нижня щелепа, випнута вперед з боязкою агресивністю, повернулася до нормального стану, надавши її обличчю м’якого і доброзичливого виразу. Щоки її були круглі й рум’яні, ніс трохи кирпатий, з плавними контурами. Вона була двадцятичотирирічною жінкою з обличчям молодої дівчини без похмурих складок та інших непривабливих слідів, що їх залишають численні компроміси і нелегкі рішення. Враховуючи все, що розповіла про неї Карла, і те, звідки ми її витягнули, можна було не сумніватися, що життя обійшлося з нею крутіше, ніж з багатьма, але це ніяк не відбилося на її зовнішності.

Вона запропонувала мені пляшку, я узяв її і ковтнув з шийки. Коли Лайза відвернулася, я поставив пляшку на підлогу, подалі від неї. Ніяких наркотиків у кімнаті не було видно, але її зіниці завбільшки зі шпилькову головку свідчили про те, що вона прийняла героїн або щось іще. Суміш віскі з наркотиком подіяла, і вона почала швидко відключатися, притулившись до спинки ліжка і хрипко дихаючи розтуленим ротом. З нижньої губи стікала тонка цівка слини, перемішаної з віскі.

— Чому ти нічого не розповіси мені про цього малюка? Який він?

— Здається, він релігійний фанатик,— сказав я, озирнувшись на сонну дитину.— Він тричі зупиняв мене сьогодні, щоб помолитися. Не знаю вже, чи багато користі від цього його душі, але на шлунок він поскаржитися не може. Їсть так, ніби йому дадуть приз за швидкість Я ніяк не міг витягнути його з ресторану — ми провели там понад дві години, і він з’їв усе, що було в меню,— від локшини і смаженої риби до желе і морозива. Боюся, за два дні, поки він буде у мене, я розорюся. Він їсть більше, ніж я.

— Ти знаєш, як помер Ганнібал?

— Хто-хто?

— Ну, Ганнібал, той чолов’яга зі слонами. Ти що, зовсім не знаєш історії? Він перейшов зі слонами через Альпи, щоб напасти на римлян.

— Я знаю, про кого ти кажеш,— огризнувся я, роздратований цим non sequitur[83].

— І як він помер? — запитала вона. Її мова і жести були гротескні, як у всіх п’яних людей.

— Не знаю.