Розділ «Частина II»

— Здрастуйте дуже добре,— вимовив він, зробивши великі очі, в яких були страх і відчай.

Його маленьке рученя потонуло в моїй долоні.

— Здрастуйте, Тарику,— відповів я, мимоволі посміхнувшись.

У очах його промайнула було усмішка, але сумнів погасив її. Він сумовито зиркнув на свого дядька, і Хадербгай відповів йому твердим підбадьорливим поглядом, а потім гукнув Назіра.

— Перепрошую, містере Ліне, у мене термінові справи. Отже, чекаю вас за два дні, якщо ви будете незадоволені, на? Назір проведе вас.

Він обернувся й пішов, а ми з Тариком дивилися йому услід і обидва почувалися покинутими і зрадженими. Назір провів нас до дверей. Поки я перевзувався, він став навколішки перед хлопчиком і ніжно пригорнув його до себе. Коли ми виходили надвір, Назір кинув на мене промовистий погляд, в якому читалося недвозначне попередження: «Якщо з хлопчиком щось недобре станеться, ти відповіси за це»,— і відвернувся.

За хвилину ми вже були біля мечеті Набіла. Тарику нічого не залишалося, як підкоритися, але в моїй нездатності відмовити Хадербгаю виявилася безперечна легкодухість. Я усвідомлював, що капітулював дуже легко. Незадоволення собою швидко переросло в фарисейство. «Як міг він так вчинити з дитиною? — питав я себе.— Віддати власного племінника чужій людині! Невже він не бачив, як не хоче цього хлопчик? Це безсердечна зневага до прав і почуттів дитини. Тільки той, для кого всі люди — іграшки, міг віддати дитину такому бовдурові, як я».

Обурюючись на себе — «Чому я дозволив йому змусити мене до цього?» — і не тямлячись від егоїстичної люті, я тягнув Тарика за собою, швидко простуючи людною вулицею. Коли ми проходили повз мечеть, муедзин почав скликати з мінарету народ на молитву:

Алла у Акбар Алла у Акбар

Алла у Акбар Алла у Акбар

Аш-гаду ан-ла їла га-ілалла

Аш-гаду ан-ла їла га-ілалла [81].

Тарик повис на мені, змусивши зупинитися, і показав на мечеть. Я похитав головою і сказав, що у нас немає часу, але він уперся обома ногами і потягнув мене до входу. Я пояснив йому на хінді, а потім і на маратхі, що я не мусульманин і не бажаю відвідувати мечеть, та він вирвався і, піднявшись по сходинках, скинув біля входу взуття і зник У дверях.

Я не знав, що робити. Напевно, в мечеті були інші виходи, і якщо хлопчик захоче втекти від мене, то я навряд чи зможу цьому перешкодити. Серце моє билося від страху, що доведеться повернутися до Хадербгая і зізнатися йому, що я загубив його племінника, не відійшовши від його будинку і ста метрів.

Я вже вирішив увійти до мечеті й пошукати хлопчика, аж побачив його. Тарик ішов через прикрашений кахлями вестибюль. Його голова, руки і ноги були мокрі — певне, він умивався. Пройшовши трохи далі, я побачив, що він став навколішки й почав молитися.

Вийшовши надвір, я сів на якийсь візок і закурив. Тарик з’явився за декілька хвилин, схопив свої сандалі й підійшов до мене.

— Зухр! Зухр![82] — мовив він, давши на здогад, що то була пора для молитви. Голос його при цьому був напрочуд рішучий і твердий.— Я дякував Господу. А ти дякуєш Господу, Лінбаба?

Опустившись на одне коліно, я міцно схопив його за руки. Я був розгніваний і розумів, що в мене лютий вираз обличчя.

— Ніколи більше не роби цього! — гаркнув я на хінді.— Не смій тікати від мене!

Він спохмурнів, дивлячись на мене перелякано, але непокірно. Потім його обличчя напружилося, очі наповнилися сльозами, одна скотилася по щоці. Я підвівся і відійшов від нього на крок. Декілька чоловіків і жінок зупинилися поблизу, спостерігаючи за нами — поки що без особливої тривоги. Я простягнув хлопчикові руку. Він неохоче узяв її, і ми попрямували до найближчої стоянки таксі.