Розділ «Частина II»

— Ти відчуваєш? — запитала вона.— Відчуваєш, які м’язи? Це досягається довгими тренуваннями і практикою — вправляєшся годинами, місяцями. Мадам Жу примушувала нас сідати навпочіпки і хапати цим місцем олівця — міцно, неначе рукою. Я так призвичаїлася робити це, що могла написати листа цією чортівнею. Відчуваєш? Ніде і ні в кого не знайдеш нічого подібного. Карлі далеко до мене, це я точно знаю. Та що з тобою? Ти не хочеш мене поскородити? Ти що, гейко?

Вона, як і раніше, не відпускала мою руку, але напружена усмішка зникла, і вона відвернула голову.

— Мене... здається... зараз мене знудить!..

Я висмикнув руку з її долоні й пішов до ванни. Намочивши рушника холодною водою, я узяв велику миску і повернувся в спальню. Вона лежала на спині, притиснувши руки до живота. Я уклав її зручніше, укрив тонкою ковдрою і поклав на лоба рушника.

— Він наклав на себе руки, цей Ганнібал,— мовила вона тихо, не розплющуючи очей.— Вони хотіли відправити його до Рима, щоб його судили там, і він наклав на себе руки. Як тобі це подобається? Після всіх цих років, цих слонів і великих битв він узяв і убив себе. І все це правда, Карла розповіла мені це. Карла завжди каже правду, навіть коли бреше, Ох, як я люблю цю лярву! Знаєш, вона все-таки витягнула мене з тієї помийниці... ага, і ти теж. І вона допомагає мені тепер очиститися від всього цього, Ліне... тобто, Гілберте. Мені треба очиститися... Я люблю її.

Вона спала. Я простежив за нею трохи, щоб переконатися, що їй не стане зле і вона не прокинеться знову, а потім зазирнув до Тарика. Він теж міцно спав, і я вирішив не будити його. У цьому багатомільйонному місті, де половина жителів були безпритульні, критерієм багатства і влади була можливість побути на самоті. Бідняки майже ніколи не мали такої змоги, а я був бідняком. Я був задоволений, тому що був сам, оточений тишею і спокоєм. Ні звуку не долинало з вулиці, чутно було тільки сонне сопіння. Я рухався по квартирі вільно, ніхто за мною не спостерігав. Завдяки жінці і дитині, що спокійно спали собі, тиша була особливо приємна, а спокій здавався непорушним. Колись таке життя було мені знайоме: в мене була дружина і дитина, а я був чоловіком і батьком.

Нараз фантазія про мирне сімейне життя зблякла і розсипалася на друзки. Насправді моє сімейне життя було зруйноване, я втратив свою дитину, свою дочку. Лайза і Тарик нічого для мене не означали, і я нічого не означав для них. Нікому і ніде до мене не було діла. Перебуваючи в гущі людей і мріючи про самоту, я, по суті, завжди і скрізь був сам. Навіть гірше, моя втеча і добровільне вигнання спустошили мене і витворили в мені вакуум. Я втратив сім’ю, друзів, батьківщину і середовище — все те, що сформувало мене, зробило особистістю. І, як це трапляється зі всіма вигнанцями, що більшого я успіху домагався, то менше в мені залишалося від самого себе.

Щоправда, для декого я був не зовсім чужим — у мене був Прабакер, маленький гід, закоханий в життя, були Джоні Сигар, Казим Алі, Джітендра і його дружина Радга — герої хаосу, які намагалися врятувати місто за допомогою бамбукових підпор і вперто любили своїх ближніх, хоч які ниці вони були, зламані та непривабливі. У мене були Хадербгай і Абдулла, Дідьє і Карла. Стоячи перед дзеркалом і дивлячись в свої запеклі очі, я думав про них і міркував над тим, що ж у мене з ними спільного. Чому саме вони? Чим вони відрізнялися від інших людей? Таке різношерсте товариство — найбагатші і найзнедоленіші, освічені й неписьменні, праведники і злочинці, старі й молоді. Мабуть, єдине, що їх усіх об’єднувало,— це здатність змусити мене бодай щось відчувати.

Я зупинився біля письмового столу. Там лежав товстий зошит у шкіряній палітурці. Я розгорнув його. Це був Карлин щоденник. Я розумів, що цього не слід робити, та все ж таки погортав його. То й не був щоденник у звичайному розумінні: там не було дат, а подибувалися уривки з різних текстів, а також її коментарі до тих уривків і критичні зауваження. Поміж ними було багато віршів, були і її власні вірші, переписані по кілька разів, з виправленнями і додаванням нових рядків. На одній сторінці мені трапився загадковий запис:

ЗАПИТАННЯ: Що зробить Сапна?

ВІДПОВІДЬ: Сапна уб’є нас усіх.

Я читав і перечитував ті рядки, і серце моє аж калатало. Йшлося, звісно, про того вбивцю, що про нього казали Абдул Гані і Маджид, про чоловіка, на якого полювала і поліція, і мафія. І з цього напису виходило, що Карла знає щось про нього — можливо, навіть знає, хто він.

Я уважно проглянув ще декілька сторінок, але більше нічого про того Сапну не знайшов. Зате на передостанній сторінці був уривок, що стосувався мене:

Він хотів сказати, що кохає мене. Чому я зупинила його ? Невже я соромлюся того, що це може бути правдою? Який гарний краєвид відкривався звідти! Ми були так високо, що повітряні змії, яких запускали діти, літали десь далеко внизу. Він сказав, що я не всміхаюся. Мене тішить, що він сказав це. Цікаво, чому?

Нижче були ще три рядки:

Не знаю, що мене лякає більше:

сила, яка пригнічує нас,

чи наша нескінченна витривалість.

Я дуже добре пам’ятав, як вона вимовила цю фразу там, на будові, коли частина хатин була стерта з лиця землі. Як і багато її висловів, та фраза таки добряче запам’яталася мені. Мене здивувало і навіть, мабуть, трохи шокувало, що вона не тільки запам’ятала цю фразу, а й записала її в зошит, трохи поліпшивши й надавши афористичної заокругленості, Очевидно, вона збиралася використовувати її при нагоді в розмові.

Останнім записом у щоденнику був її вірш. Він містився на наступній сторінці, тож я вирішив, що й вірш присвячений мені. Я знав, що насправді це не так, але коханню немає діла до того, що ми знаємо, а що ні, й що є істиною.