Розділ «Частина II»

Ми закурили чилум. Назір присів навпочіпки і палив разом з нами. Він був на голову нижчий за мене, але, мабуть, на декілька кілограмів важчий. Шия у нього була мов у бугая. Могутні руки насилу влазили у рукави сорочки і за товщиною майже не поступалися стегнам. На широкому обличчі виразно проглядали три гострі риски. Перша пролягла поміж брів, друга починалася біля носа і охоплювала дугою всю нижню щелепу, а рот скидався на перевернуту підкову — знак невдачі, прибитий долею біля порога його життя.

Мені вже втретє передали чилум. Дим був гарячий, з неприємним присмаком. Затягнувшись, я сказав, що тютюн скінчився. Назір вихопив чилум у мене з рук і почав пихкати, потім він постукав ним по долоні, витрусив залишки білого попелу і демонстративно здмухнув його на підлогу біля моїх ніг. Після цього він погрозливо відкашлявся і пішов собі.

— Схоже, я не дуже подобаюся Назіру,— зауважив я.

Хадербгай раптом зареготався.

— А вам подобається Назір? — запитав він.

— Загалом, ні...— відповів я, і ми обоє зареготалися.

— Ви не хочете навчати Тарика англійської, тому що боїтеся відповідальності,— сказав Хадербгай.

— Ну, не зовсім так. Хоча ні, саме так. Справа в тому,— я благально подивився в його очі,— річ у тому, що я боюся не впоратися. Це дуже велика відповідальність. Я не зможу.

Він усміхнувся і торкнувся моєї руки.

— Я розумію. Це природно. Ви боїтеся, що з Тариком станеться щось. І ще ви боїтеся втратити свою свободу, можливість ходити, куди хочете, і робити, що хочете. Це теж природно.

— Так...— пробурмотів я полегшено.

Він розумів, що я відчуваю, бачив, що я не зможу виконати його прохання, і не хотів наполягати.

— Добре. Моє рішення буде таким, Ліне. Ви візьмете Тарика з собою на два дні. Якщо за сорок вісім годин вирішите, що не в змозі жити з ним, то приведете його назад, і я більше не порушуватиму це питання. Але я упевнений, що мій племінник не завдасть вам клопоту, Він дуже хороший хлопчик.

— Ваш... племінник?

— Так, четвертий син моєї молодшої сестри Фарішти. Йому одинадцять років. Він трохи знає англійську і вільно говорить на хінді, пушту, урду і маратхі. Він замалий для свого віку, але здоровий і міцний.

— Але ваш племінник...— почав я, але Хадербгай урвав мене:

— Якщо ви вирішите, що зможете виконати моє прохання, то мій друг Казим Алі Гусейн, якого ви добре знаєте, надасть вам усіляку допомогу. Він подбає про те, щоб декілька родин у джопадпаті узяли частину турбот про хлопчика на себе і надали йому в разі потреби місце, де він міг би спати. Помічників у вас буде достатньо. Я хочу, щоб Тарик познайомився з важким життям бідняків, та понад усе хочу, щоб у нього був учитель-англієць. Для мене це означає дуже багато. У дитинстві я...

Він замовк, дивлячись на кам’яну брилу в фонтані.

— Отже, сорок вісім годин,— зітхнув він, повертаючись до дійсності.— Якщо ви після цього приведете хлопчика назад, моя думка про вас не стане гіршою. А зараз вам пора познайомитися з ним.

Хадербгай показав на аркаду в мене за спиною, і я, обернувшись, побачив, що хлопчик уже стоїть там. Він і справді був дуже маленький. Хадербгай сказав, що йому одинадцять років, але на вигляд йому можна було дати не більше восьми. На нім була чиста куртка-пайджама і шкіряні сандалі, в руках він тримав міткалевий вузлик. Він дивився на мене з таким нещасним і недовірливим виглядом, що здавалося, ось-ось розплачеться. Хадербгай гукнув його, і Тарик підійшов до мене і простягнув руку.