Розділ «Частина II»

Великий чорний пес — мабуть, ватажок зграї — зробив подвійний випад. Я обернувся до нього і, спіткнувшись, упав. Я неодноразово чув, що в екстремальних умовах виникає таке відчуття, ніби час розтягується, і все пропливає перед тобою, ніби повільно прокручують плівку,— а тепер я дістав нагоду впевнитися, що це таки правда. Я бачив, як чорний пес обертається до нас, як його передні лапи шкребуть землю і упираються в неї, шукаючи точку опори для стрибка. У його очах промайнула майже людська, лиховісна радість, коли він збагнув, що тепер зі мною можна розправитися. Я побачив, як решта собак завмерла на мить, а потім почала поволі підступатися до нас. Я встиг здивуватися з того, які вони невторопи, адже я був беззахисний і мене можна було завиграшки роздерти, встиг відчути, як гострі камінці впиваються мені в лікоть, встиг злякатися, що можу занести інфекцію, і збагнути, як це кумедно — думати про такі речі перед лицем незрівнянно більшої і безпосередньої небезпеки, що насувається зусібіч.

Я похолов од жаху, згадавши, що зі мною Тарик. Він упав, але відразу ж схопився на ноги. Потім ухопив якусь ломаку і чимдуж вгатив нею чорного пса по носі. Собайло так завищав, що стало чутно, мабуть, у всіх усюдах, а разом з ним тужно і моторошно завила вся зграя.

— Алла у акбар! Алла у акбар[87]! — волав Тарик.

Він трохи присів, приготувавшись до оборони, і вишкірився, наче мале звіря. Я бачив, як він лупцює собак палицею, захищаючи нас обох, і сльози мимоволі бризнули у мене з очей. Вся його постать випромінювала хоробрість. Цієї миті я пишався ним, як ото батько пишається сином, любив його всім серцем. Коли я схопився на ноги і отямився, в голові у мене знову і знову звучали рядки із Карлиного вірша: «Я помру за цю любов, я помру за цю любов».

Тарик поранив собачого ватажка, і пси розгубилися. Та ось вони знову завили, наче шкодуючи, що ніяк не доскочать свого, а потім раптом кинулися на нас усі разом.

Вони нападали по двоє-троє, атакуючи зусібіч. Ми з Тариком стояли спина до спини і відчайдушно відбивалися палицями. Пси наче показилися — вони відскакували, а потім знову плигали на нас. Нас оточили вишкірені ікла, виття і гарчання. Якийсь собацюра нарешті підскочив іззаду і вхопив мене за ногу. Я нагнав його, але було зрозуміло, що довго нам не протриматися. Ми були вже майже притиснуті до штабеля дощок, далі відступати було нікуди.

Зненацька позаду щось гупнуло — хтось із розгону плигнув на дошки. Я обернувся, щоб відбити напад, і побачив, як дужа постать у чорному вбранні, перелетівши через наші голови, приземлилася серед собарноти. То був Абдулла.

Він гамселив наліво і направо. З гнучкістю і силою природженого бійця він високо підстрибував і знову приземлявся. Його рухи були плавні й ощадливі, меткі й точні — вони скидалися на удари змії чи скорпіона. В руках у нього був грубий арматурний шворінь, якого він тримав обома руками й орудував ним, ніби мечем. Проте не ця грізна зброя, що розтрощила череп двом псам, і навіть не його надприродна спритність перелякали зграю, а те, що він сам напав на неї, тоді як ми оборонялися; він був певен, що переможе, а ми билися за те, щоб уціліти.

Все скінчилося дуже швидко. Пси утекли, й настала тиша. Абдулла поклав залізяку на плече і обернувся до нас. Усмішка, що осяяла його мужнє молоде обличчя, була ніби місячне світло на білих стінах мечеті Хаджі Алі.

Коли ми вже пили чай, Абдулла пояснив, що він чекав нас у хаті й, почувши гавкання, втямив, що сталася біда. Потому як ми обговорили ту пригоду, я постелив усім на долівці, й ми уклалися спати.

Абдулла і Тарик заснули, але до мене сон не йшов. Я лежав і подумки тасував події останніх днів, прискіпливо просіваючи їх крізь сито сумніву. Мадам Жу, Карла, зустрічі з Хадербгаєм, Сапна — я відчував, що потрапив під владу набагато дужчих від мене людей. Якась течія підхопила мене і нестримно гнала до чужої мети, чужої долі. Похмура ніч була наповнена тривожними прикметами і знаками, ніби сама доля застерігала мене, що треба йти вперед — або ж лишатися на місці.

Тарик раптом прокинувся і сів. На обличчі його промайнув страх, а потім з’явилася рішучість. Він подивився на сплячого Абдуллу, потім на мене, а далі підтяг свого матраца ближче і, згорнувшись клубком під тонкою ковдрою, притиснувся до мого боку. Я простягнув руку, і він поклав на неї голову. Волосся його пахло сонцем.

Аж ось утома здолала мене, і поринаючи у сон, я раптом збагнув, що поєднує нас усіх — Хадербгая, Карлу, Абдуллу і Прабакера. Всі ми народилися в інших краях і були чужинцями в цьому місті. Всі ми були вигнанцями, яких буревій викинув на чужий берег. І поєднувало нас те, що всі ми були знедолені й самотні душі, які заблукали на просторах цього світу.

І, зрозумівши це, я усвідомив, як несправедливо я обійшовся з Тариком, що теж був чужий у цім краю. Мені було соромно за свій холодний егоїзм, що змусив мене забути про жалість. Уражений мужністю цього самотнього маленького хлопчика, я слухав його сонний подих, і біль мого серця увібрав його в себе. Часом ми любимо самою лише надією. Деколи плачемо ми всім, окрім сліз. І врешті все, що у нас залишається,— любов і пов’язані з нею обов’язки, все, що нам залишається,— пригорнутися одне до одного й чекати ранку.