Розділ «Частина II»

Вбрання її зберігалося не в шафі, а на вішалці. Ліворуч висіли ошатні в’язані костюми з довгими вузькими спідницями й вечірні сукні, з-поміж яких привертала увагу срібляста сукня до п’ят з оголеною спиною. Праворуч видно було шовкові штани вільного покрою, легкі шарфи, бавовняні блузи на довгий рукав.

Під вішалкою стояло взуття, зокрема, й мої черевики, вони були начищені й зашнуровані. Її черевички здавалися такими маленькими поряд з моїми шкарбанами, що я, не втримавшись, узяв їх до рук. Їх виготовили в Мілані з темно-зеленої шкіри; збоку була гарна пряжка. Черевички були дуже дорогі, але закаблук з одного боку стоптався, а шкіра подекуди вичовгалася. Декілька білих подряпин були замазані зеленим фломастером, що трохи відрізнявся за кольором.

Там я знайшов і поліетиленовий пакет зі своїм одягом. Він був випраний і акуратно складений. Я одніс його у ванну кімнату й переодягнувся. Потім підставив голову під кран з холодною водою. Надівши старі джинси і зручні черевики, я відразу ж підбадьорився. Потім пішої до спальні, перевірити, як там Лайза. Вона спала, обличчя було спокійне, на вустах усмішка. Я підіткнув простирадло під матрац, щоб вона не скотилася з ліжка, і ввімкнув на мінімальну швидкість вентилятор над її головою. На вікнах були ґрати, вхідні двері без ключа не відчинялися можна було зі спокійним сумлінням залишити її в квартирі. Я постояв поряд з Лайзою, спостерігаючи, як піднімаються й опускаються її груди, і міркуючи, написати Карлі записку чи ні. Я вирішив не писати — нехай вона поламає голову над тим, що я робив і про що думав у її домі. Знятий з себе похоронний одяг її мертвого коханця я склав у поліетиленовий пакет, щоб узяти з собою. Я мав намір попрати його й повернути за декілька днів — буде привід побачитися з нею.

Хотів був уже розбудити Тарика, щоб іти додому, але, обернувшись, побачив, що він стоїть у дверях. Обличчя у нього було заспане, в очах образа і обурення.

— Ти хочеш кинути мене?

— Ні,— засміявся я.— Але, по правді кажучи, тут тобі жилося б набагато краще. Мій дім і порівняти не можна з цим.

Він спохмурнів, намагаючись зрозуміти мою англійську і не вірячи мені.

— Ти готовий?

— Так, готовий,— буркнув він, похитавши головою.

Згадавши про наші вбиральні й відсутність води, я порадив йому відвідати туалет і гарненько умити лице і руки. Після цього я дав йому склянку молока і шматок кексу. Ми вийшли надвір і зачинили по собі двері. Тарик озирнувся, запам’ятовуючи орієнтири і подумки укладаючи карту цього місця. Він тримався поряд зі мною, але на деякій відстані.

Ми йшли бруківкою, тому що на тротуарах ночували безхатченки. Руху практично не було, лише деколи проїздив поліційний джип. Всі установи і крамниці були зачинені, хіба де-не-де у вікнах горіло світло. Майже ідеально круглий місяць вряди-годи ховався за низькими темними хмарами — провісниками дощового сезону, що пропливали над землею. Вони дедалі більшали, ось-ось мали полляти рясні дощі.

Дісталися ми досить швидко і за півгодини вже вийшли на широку дорогу, котра огинала східну околицю нашого селища. Тарик не балакав до мене, я теж уперто мовчав, думаючи про те, як мені порозумітися з хлопчиком, відчуваючи на своїх плечах вантаж відповідальності за нього і побоюючись, що він буде великим тягарем. Ліворуч від нас тягнувся пустир завбільшки з футбольне поле, жінки, діти і літні люди використовували його замість убиральні. На нім нічого не росло, земля за вісім місяців посухи порепалася, скрізь була курява. О праву руч була територія будови, її межа в деяких місцях була позначена штабелями дошок, сталевих ґрат і інших матеріалів. Дорогу нам освітлювали тільки нечисленні лампочки, що звисали з напнутих над будмайданчиком дротів; метрів за п’ятсот попереду мерехтіли поодинокі вогники каганців у нетрищах.

Поночі люди ходили в туалет на дорозі, бо на пустищі водилися гадюки й щурі, тож ми простували звивистою стежиною коло дороги. За якоюсь неписаною угодою вона завжди була чиста, і жителі, що поверталися пізно увечері, могли йти упевнено, не остерігаючись, що вклепаються в купу лайна. Стежина була нерівна і вся у рівчаках, але я часто гуляв ночами і добре вивчив її, тож велів Тарику йти за мною слід в слід, що він слухняно і робив.

Іншим недоліком стежини був постійний сморід. Я звик до нього і, як усі мешканці нетрищ, сприймав як щось рідне і близьке. Той сморід був ознакою того, що ти щасливо дістався додому, під захист колективного убозтва, уникнувши небезпек, що підстерігають бідняків на чистих і охайних міських вулицях. Проте я пам’ятав, як мені мало не зробилося недобре, коли я вперше відвідав нетрища, і який підсвідомий страх охопив мене тоді, коли я нюхнув цього смороду, що просягав не тільки в легені, але, здавалося, навіть у самісінькі пори шкіри.

Отож я добре уявляв собі, що почуває Тарик, як він зараз потерпає і боїться, проте я не сказав йому нічого втішного і погамував у собі бажання взяти його за руку. Я не хотів, щоб цей хлопчик жив зі мною, і розлютився на самого себе через те, що мені не вистачило сміливості відмовити Хадербгаю. Я свідомо робив усе, щоб Тарику було погано, щоб він злякався, почувся нещасним і умовив би дядька узяти його назад.

Напружену тишу зненацька роздер лютий собачий гавкіт. Його підхопили інші пси, їх ставало дедалі більше. Я зупинився, і Тарик налетів на мене ззаду. Я не міг розгледіти псів, але відчував, що їх дуже багато. Я глянув у бік селища, міркуючи, скільки ще нам іти до нього, аж із пітьми вилетіла ціла зграя собак.

Двадцять, тридцять, сорок псів насувалося на нас широкою дугою, відрізавши шлях до селища. Я зрозумів, що ми влипли в халепу. Вдень безпритульні собаки боялися людей і трималися запобігливо, але ночами збиралися в зграї. Їхня агресивність не знала меж, вони часто нападали на людей. Мені майже щодня доводилося приймати пацієнтів зі щурячими і собачими укусами. Одного разу собаки напали на п’яного, й він і досі лежав у шпиталі, а місяць тому на цьому самому місці загризли маленького хлопчика. Вони роздерли його на шматки, й ті останки довелося шукати цілий день.

Ми були як у пастці, а до нетрищ було ще далеко. Неподалік височіла купа дощок, і я звелів Тарику бігти туди, щойно прозвучить команда. Потім шпурнув поліетиленовий пакет з одягом, і пси накинулися на нього гаркаючи і кусаючи один одного.

— Давай, Тарику, давай! — крикнув я, штовхнувши хлопчика вперед і обернувшись, щоб прикрити його.

Боротьба за пакет так захопила собак, що вони забули про нас, Я кинувся до купи ломаччя і вхопив чималу бамбукову палицю. Пси нерішуче зупинилися. Але їх було багато, дуже багато. Мені ще ніколи не траплялося бачити таку велику зграю. Я звелів Тарику залізти мені на спину. Він тут-таки видерся мені на запліччя і міцно обійняв мене за шию худими руками. Собаки підійшли ближче. Один плигнув на мене, щоб ухопити за ногу. Я щосили загилив його києм, але потрапив не по морді, як хотів, а по спині. Завивши від болю, пес відскочив убік. Битва розпочалася. Кільце собак невблаганно стискалося навколо нас. Атаки ставали дедалі частішими. За десять хвилин після початку сутички я весь спітнів і вхоркався. Я розумів, що незабаром моя реакція сповільниться, і якомусь псові пощастить підскочити до мене і вчепитися в ногу або руку. А коли вони почують запах крові, їхня злість переросте в справжню лють, яка переможе страх. Надії на те, що хтось прибіжить до нас на допомогу, було мало. Я сам неодноразово чув ночами гавкіт на околицях селища і, прокинувшись, перевертався на другий бік і знову засинав.