Розділ «Частина II»

— Ні! — простогнав я.

— А-а, тоді, напевно, в тебе часте випорожнення?

— Минулого місяця у нього три дні було дуже часте випорожнення, устряла одна з сусідок у дверях.— Чоловік мій казав, що Лінбаба ходив випорожнятися три чи чотири рази щодня, а потім ще три або чотири рази вночі.

Так-так! — підхопив інший сусіда.— Я пам’ятаю. Він такий біль при Цьому відчував і такі гримаси корчив, яар! Можна було подумати, що він Дитину народжує. І це було дуже рідке випорожнення, гучне і швидке,— як ото гармата стріляє в день незалежності. Бабах! Я порекомендував йому пити чанду[78], і випорожнення стало густим, і колір гарний.

— Це хороша думка,— схвалив Джоні.— Підіть приготуйте чанду, щоб у Лінбаби покращало випорожнення.

— Не треба мені ніякого чанду! — вибухнув я.— У мене немає проблем! Я просто до смерті хочу спати. Дайте спокій мені, ради всього святого! Ну от, я скінчив. З рукою, сподіваюся, все буде гаразд, Аміре. Але тобі треба зробити укол проти правця.

— Не треба, Лінбаба. Я вже робив укол три місяці тому, після останньої бійки.

Я промив рану ще раз і засипав її знезаражувальним порошком. Наклавши поверх стібків вільну пов’язку, я сказав Аміру не мочити її і прийти до мене за день на перевірку. Він спробував тицьнути мені гроші, але я не узяв їх — ніхто в нетрищах не платив мені за лікування.

Не встиг я прибрати в хаті, як до хати вдерся Прабакер і, схопивши мене за сорочку, почав кудись тягнути.

— Як добре, що ти не спиш, Лінбаба! — вигукнув він.— Ми не згаємо час на те, щоб розбудити тебе. Ходімо хутчій!

— Куди ще, хай йому біс?! Облиш мене, Прабу, мені треба щось зробити з цим безладом.

— Ніколи робити безлад, баба. Хутчій, будь ласка, і жодних проблем.

— Ще які проблеми! Я нікуди не піду, поки ти не поясниш мені, в чому справа. Це моє останнє слово.

— Ти абсолютно обов’язково повинен піти, Ліне! — наполягав він, продовжуючи тягнути мене за сорочку.— Твій друг потрапив у в’язницю! Ти повинен йому допомогти.

Ми вибігли надвір, біля готелю «Президент» зловили таксі й подалися до поліційного управління Колаби навпроти «Леопольда». Серце моє калатало, але зовні я був спокійний. Всі тутешні копи говорили на маратхі — це була неодмінна умова прийому на роботу,— і я розумів, що моє знання мови буде для них приємним сюрпризом і захистить мене від зайвих питань — якщо у них немає особливих причин підозрювати мене.

Біля довгих металевих сходів Прабакер тихо пояснив щось гавалдару, поліційному констеблеві. Той кивнув і відійшов убік. Ми увійшли до приміщення, що правило за своєрідну приймальню, там стояли письмовий стіл, металевий стілець і бамбукова кушетка. Черговий поліціянт насторожено зиркнув на мене. За його спиною видніли заґратовані двері, а крізь них на нас із цікавістю дивилися арештанти. Поліціянт простягнув до мене руку.

— Він хоче, щоб ти...— почав Прабакер.

— Знаю. Скільки?

— П’ятдесят рупій,— сказав Прабакер, широко посміхаючись поліціянтові.

Узявши хабара, коп підійшов до ґрат і погукав мене. Натовп за ґратами розступився, і переді мною з’явилися дві фантастичні фігури. Це були синьошкірі дресирувальники ведмедя Кано, яких Абдулла колись прислав до нас у нетриша. Схопившись за ґрати, вони так хутко заторохтіли, що я нічого не второпав.