Розділ «Частина II»

Він мав рацію: в аптечці були голки для накладання швів і шовковий кетгут. Але я ніколи ще не користувався ними.

— Я не умію зашивати, Джоні. Тут потрібен фахівець — лікар або медсестра.

— Я ж сказав, Ліне. Він не піде до лікаря. Я вже пробував змусити його. Один хлопець з іншої банди був поранений ще сильніше, ніж цей бовдур. Можливо, він навіть помре, і цим займеться поліція, а вона ставитиме всякі запитання. Тому Амір боїться в лікарню.

— Дайте мені голку і нитку, я зашию сам,— сказав Амір.

У його широко розплющених очах був страх і рішучість. Я тільки зараз звернув увагу на те, який він молодий: років шістнадцять-сімнадцять, не більше. На нім були спортивні кросівки «Пума», джинси і баскетбольна майка з номером 23 на грудях. Все це виготовлялося в Індії і було в моді серед його однолітків, що виросли в нетрищах. У животі у цих хлопців було порожньо, а в головах — каша із чужоземних ідеалів: замість їжі вони купували одяг, в якому, як їм здавалося, вони виглядали не гірше за упевнених в собі іноземців з обкладинок журналів і з кіно.

За шість місяців, що їх я прожив у нетрищах, я жодного разу не зустрічався з цим парубком, хоча він був одним з багатьох тисяч хлопців, що мешкали в радіусі п’ятисот метрів од моєї халупи. А дехто — зокрема, Прабакер і Джоні Сигар — були, здавалося, знайомі з усіма людьми, і мене вражало, що вони знають життя всіх цих нещасливців, Але ще дивовижнішим було те, що вони турбувалися і піклувалися про них. Я подумав, чи він часом не родич Джоні, цей Амір. Коли парубок запропонував зашити рану самостійно, Джоні мовчки кивнув мені, маючи на увазі: «Так, він такий, він зробить це сам». Аміра тим часом затрясло, коли він уявив собі, як голка прошиває його тіло, і він аж застогнав.

— Ну гаразд, гаразд,— здався я.— Я зашию його рану. Але це буде боляче — у мене немає знеболювальних засобів.

— Боляче! — радісно заревів Джоні.— Боляче — це не проблема, Ліне. Це добре, що тобі буде боляче, чутія [77]. Треба, щоб у тебе в мізках стало боляче, от що!

Я посадив Аміра на своє ліжко, а потім запалив гасову плитку і поставив на неї каструлю з водою. Коли вода закипіла, я вкинув у неї дві голки. Промивши рану теплою мильною водою і антисептиком, я туго перебинтував руку і залишив пов’язку на десять хвилин, сподіваючись, що краї трохи зійдуться і зашивати буде легше. Боязка довірлива усмішка Аміра не полегшувала мого завдання. «Люди завжди шкодять нам своєю довірою,— сказала мені якось Карла.— Понад усе ти нашкодиш людині, якій симпатизуєш, в тому разі, якщо повністю довіришся їй».

Я дав Амірові два великі кухлі солодкого чаю, щоб попередити шок, симптоми якого вже почали виявлятися. Він був наляканий, але спокійний. Він довіряв мені. Він не знав, що я робив подібну операцію всього раз у житті, та ще й за схожих обставин. Тоді чоловіка поранив ножем його сусіда по камері. Суперечка поміж ними скінчилася, і питання було для них закрите, але якби поранений звернувся в тюремний лазарет по допомогу, його помістили б в ізолятор. Для деяких в’язнів — стукачів або тих, що розбещували — це було єдине місце, де вони могли уціліти. Інші ж вважали це карою Господньою, бо їх могли запідозрити в тих же гріхах, та й опинитися в товаристві цих ганебних покидьків їм не хотілося. Тому поранений звернувся до мене. Я зашив його рану простими нитками. Рана загоїлася, та лишився потворний нерівний шов. І тепер, пам’ятаючи про той випадок, я почувався дуже непевно.

Я випив чаю, викурив цигарку і почав зашивати рану. Хірургічна голка крива і дуже тонка. Певне, її треба було тримати пінцетом, але я позичив його сусідам для лагодження швейної машинки. Довелося заганяти голку в шкіру і витягати її пальцями. Це було незручно, голка ковзала, і перші декілька стібків вийшли у мене досить неакуратними. Амір морщився, але мовчав. Після п’ятого чи шостого стібка робота пішла краще, хоч Аміру від цього легше не стало.

Людська шкіра пружна і міцна, вона не рветься, коли просиляєш нитку, та якщо ви не звикли до такої роботи, то будете відчувати психологічний дискомфорт. Я аж спітнів за тією роботою, хоч стояла нічна прохолода.

— Треба було йому йти до лікарні! — не витримав я.— Це не робота, а сміх!

— Ти дуже добре зашиваєш його, Ліне,— заперечив Джоні.— Ти міг би пошити чудову сорочку.

— Зовсім не так добре, як треба. У нього залишиться великий шрам. Не знаю, якого біса я узявся за це.

— У тебе, напевно, проблеми з туалетом, Ліне?

— Що-що?

— Ти погано ходиш до вбиральні? У тебе важке випорожнення?

— Господи помилуй, Джоні, що ти верзеш?

— Ти не в гуморі, Ліне. Може, в тебе проблема з випорожненням, га?