Розділ «Частина II»

— У чому річ, Прабакере? — запитав я, марно намагаючись що-небудь зрозуміти.

Коли він сказав мені, що мій друг потрапив у в’язницю, я вирішив, що мова йде про Абдуллу і тепер шукав його очима позаду натовпу арештантів.

— Ось же твої друзі, Ліне,— сказав Прабакер.— Ти хіба не пам’ятаєш? Вони приводили Кано, щоб ти міг з ним обнятися.

— Зрозуміло, я пам’ятаю їх. Ти притягнув мене сюди, щоб я побачився з ними?

Прабакер моргнув.

— Так, Ліне,— відповів він спокійно.— Ці люди хотіли поговорити з тобою. Ти... ти хочеш піти?

— Та ні, я просто... Не має значення. Але що їм потрібно від мене? Я не можу розібрати, що вони кажуть.

Прабакер попросив їх пояснити, що вони хочуть, і вони стали голосно і схвильовано розповідати свою історію, вчепившись у ґрати, неначе це був рятувальний пліт у відкритому морі.

— Вони кажуть, що біля Нейві Нагар зустріли інших дресирувальників з іще одним ведмедем, дуже худим і сумним. Вони кажуть, що ці дресирувальники погано обходяться зі своїм ведмедем, вони б’ють його батогом, і ведмідь плаче, тому що йому боляче.

Біля грат зібралася вже з сотня в’язнів, які слухали дресирувальників.

— Ці негідники били свого ведмедя дуже сильно,— тлумачив Прабакер,— і не припиняли бити його навіть тоді, коли він плакав. Адже, знаєш, це був ведмідь-дівчинка!

Натовп схвильовано загаласував, пройнявшись співчуттям до тієї сердешної ведмедиці.

— Тоді наші дресирувальники стали дуже засмучені через цих інших дресирувальників, які били ведмедя. Вони пішли до них і сказали, що не треба бити ведмедя. Але ті були дуже погані й сердиті. Було багато крику, штовхання і негарних обзивань. Ті дресирувальники обізвали наших цапами. Наші обізвали тих ослами. Тоді ті дресирувальники обізвали наших дурнуватими. А наші обізвали їх прицуцуватими. Ті обзивали наших і такими, і перетакими, а наші теж говорили тим багато різних лайок.

— Ясно, Прабакере, ближче до справи.

— Добре, Ліне,— сказав він, уважно слухаючи дресирувальників. У перекладі настала тривала пауза.

— Ну то що ж вони кажуть? — не витримав я.

— Продовжують лаятися й обзиватися,— відповів Прабакер, безпорадно знизавши плечима.— І знаєш, там є серед прокльонів просто чудові. Перекласти їх тобі?

— Не треба.

— О’кей,— сказав він нарешті.— А потім хтось покликав поліцію, і після цього почалася велика бійка.

Він знову замовк, слухаючи, як розвивалися події далі.