Розділ «Частина II»

— Відмінність поміж ними, як мені здається, полягає ось у чому: все, чому нас учить біль,— наприклад, тому, що вогонь обпалює і може бути небезпечний,— завжди індивідуальне, воно належить лише нам, а те, що ми пізнаємо в стражданні, поєднує нас з усім людством. Якщо, відчуваючи біль, ми не страждаємо, значить, ми не дізнаємося нічого нового про навколишній світ. Біль без страждання — як перемога без боротьби. Вона не дозволяє нам сягнути того, що робить нас дужчими, кращими і ближчими до Бога.

Всі кивнули.

— А як щодо задоволення? — запитав Абдул Гані і, побачивши, що дехто усміхається, додав: — А що таке? Хіба у людини не може бути здорового, суто наукового інтересу до задоволення?

— Що ж до задоволення,— провадив Хадер,— то тут, мені здається, діється десь так само, як, за словами Ліна, цей Сапна обійшовся з Біблією. Страждання і щастя однакові, але прямо протилежні. Одне — дзеркальний відбиток другого, воно не має сенсу і не існує без нього.

— Прошу вибачення, я не розумію цього,— боязко мовив Фарід, густо почервонівши.— Не могли б ви пояснити це, будь ласка?

— Візьмемо як приклад мою руку,— м’яко відповів йому Хадербгай.— Я можу витягнути пальці і показати тобі долоню або покласти її тобі на плече. Назвемо це щастям. Але я можу також стиснути пальці в кулак, і це буде стражданням. Це жести різні, але рука та сама. Страждання — це щастя з протилежним знаком.

Ще дві години після цього всі висловлювали свої міркування, обсмоктуючи тему зусібіч. Знову палили гашиш. Двічі подавали чай. Абдул Гані вкинув у чай пігулку чорного опіуму і випив його зі звичною гримасою.

Маджид трохи змінив свою позицію, погодившись, що страждання не завжди є ознакою слабкості, але, як і раніше, наполягав, що ми силою волі можемо загартувати себе і боротися з ним. А сила волі, за його словами, є результатом самодисципліни, тобто добровільного страждання. Фарід проілюстрував на прикладах з життя друзів своє розуміння страждання як протиотрути надмірному щастю. Старий Собган прошепотів декілька фраз на урду, і Хадербгай переклав: є речі, які не дано зрозуміти простим смертним, їх може осягнути тільки Бог, і страждання, можливо, одна з них. Кекі Дорабджі підкреслив, що у всесвіті, згідно з релігією парсів, відбувається безперервна боротьба протилежностей — світла з темрявою, спеки з холодом, страждання з задоволенням, і одне не може існувати без іншого. Раджубгай додав, що страждання — це стан реформованої душі, замкнутої усередині своєї карми. Палестинець Халед мовчав, незважаючи на всі старання Абдула Гані розговорити його. Абдул зробив декілька спроб, піддражнюючи і підбиваючи Халеда, але врешті-решт облишив те.

Що ж до самого Абдула Гані, то він був найбалакучіший. Халед викликав у мене інтерес, але в нім, схоже, накопичилося забагато гніву. Маджид служив раніше в іранській армії. Він був, судячи з усього, прямою і хороброю людиною, але надто вже спрощено дивився на світ і на людей. Собган Махмуд був, безумовно, дуже побожний і настільки просяк антисептичним релігійним духом, що йому не вистачало гнучкості. Фарід був щиросердий, скромний і великодушний, але я підозрював, що він схильний піддаватися чужому впливу. Кекі був похмурий і нетовариський, а Раджубгай ставився до мене з підозрою, що доходила майже до грубості. Абдул Гані був єдиний, хто виявив почуття гумору і голосно сміявся.

Хадербгай коментував чужі вислови, ставив запитання, але до своєї тези більше не повертався. Я стомився і мовчав, задоволений тим, що ніхто не вимагає, щоб я теж висловлював свої погляди.

Завершивши дискусію, Хадербгай провів мене до дверей, що виходили на вулицю поряд з мечеттю Набіла. Він сказав, що радий моєму візиту і сподівається, що мені сподобалося. Потім він запитав, чи не можу я відвідати його наступного дня, оскільки він хоче попросити мене про одну послугу. Здивований і задоволений, я не роздумуючи погодився і пообіцяв повернутися вранці. Йдучи нічним містом, я майже не думав про цю обіцянку.

Натомість я в думках перебирав ідеї, висловлені групою мафіозі-філософів. Мені згадалася інша, схожа на цю дискусія, в якій я брав участь у в’язниці. Хоча народ там був здебільшого малоосвічений —  а може бути, саме тому,— вони страшенно любили мудрувати на абстрактні теми. Вони не називали це філософією і навіть не знали до ладу, що це за штука, але предметом обговорення були саме філософські проблеми моралі й етики, сенсу й мети.

День у мене видався довгий, та й вечір не коротший. У моїй кишені була фотографія мадам Жу, в голові різні концепції страждання а на ногах тісні черевики, що їх купила Карла своєму коханцеві на похорон. Але найчастіше мені спадала на думку австралійська в’язниця, де злодії і вбивці, яких я називав друзями, пристрасно сперечалися про істину, любов і чесноту. «Чи згадують вони мене хоч інколи? — подумав я.— Напевно, я для них як сон наяву, сон про втечу і свободу Цікаво, що вони сказали би з приводу страждання?»

Хадербгай, безумовно, старався справити на нас враження своїми хитромудрими концепціями, що розширювали межі здорового глузду, як і пишнотою їх висловлювання. Його визначення — «страждання — це щастя з протилежним знаком» — було гостре, чіпке і впивалося в пам’ять, мов рибальський гачок. Але справжнє розуміння страждання, якого зазнаєш у житті, висловив палестинець Халед Ансарі, і я був з ним згоден. Він простими нехитрими словами виклав те, що знають усі в’язні, та й узагалі всі люди, що пожили на світі: страждання завжди пов’язане з втратою. Замолоду ми думаємо, що страждання нам завдають інші люди, але з віком, коли ті чи ті двері зачиняються за нами, ми розуміємо, що справжнє страждання — усвідомлювати, що ти безповоротно втратив щось.

Почуваючись самотнім і покинутим, я напомацки простував темними закутками нашого селища. Звернувши за ріг, я побачив біля своєї хатини чоловіка з ліхтарем — то був Джозеф. Поряд з ним була маленька дівчинка з розпатланим сплутаним волоссям, а в тіні за його спиною я розгледів Прабакера.

— Що сталося? — прошепотів я.— Чому ви тут так пізно?

— Привіт, Лінбаба. Ти переодягнувся в дуже красивий одяг,— усмішка Прабакера жовтим місяцем плавала в слабкому світлі ліхтаря.— І мені дуже подобаються твої черевики — такі чисті і блискучі. Ти прийшов саме вчасно. Джозеф робить добру справу. Він хоче, щоб у кожного на його власних дверях був знак удачі. Він уже не п’яниця, працює понаднормово і заробляє додаткові гроші, які сплатив, щоб допомогти нам всім з удачею.

— З якою удачею?

— Подивися на цю дівчинку, на її руку,— узяв він дівчинку за зап’ястя і підняв її руку, але світло було слабке, і я не зрозумів, що я повинен був побачити.— Дивися, у неї тільки чотири пальці на руці! Це знак дуже великої удачі.

Нарешті я побачив, що вказівний і середній пальці на її руці зрослися. Джозеф тримав тарілочку з синьою фарбою, дівчинка мочала руку й робила відбитки на дверях хатин, щоб захистити їх мешканців від усілякого зла, яке може накликати на них лихе око. Як гадали мешканці нетрищ, така долоня була ознакою особливої прихильності Бога...