Розділ «Частина II»

Прибравши трохи в хаті, я приєднався до чоловіків, що прямували до бетонного молу. Повернувшись, я побачив, що сусіди принесли двоє відер гарячої води, щоб я міг помитися. То було не абищо. Воду треба було носити з цистерни, що стояла на території легального селища. Кран відкривали всього двічі на день, і біля нього вишиковувалася довжелезна черга. За цю послугу люди нічого не очікували від мене, навіть подяки. Така безкорисна допомога була звичайною справою і допомагала виживати в нетрищах. Коли сусідські діти плакали, ми заспокоювали їх, як своїх власних; проходячи повз чиюсь хату, ми поправляли дошку на покрівлі чи підтягували мотузка, що ось-ось міг розв’язатися. Ми допомагали одне одному, не чекаючи, коли про це попросять, неначе були членами одного племені.

Казим Алі Гусейн запросив мене на сніданок. Ми пили солодкий чай з гвоздикою і їли роті з топленим маслом і цукром. Напередодні лепраки привезли чергову партію медикаментів і залишили їх у Казима Алі. Ми разом перебрали ті ліки. Казим не знав англійської, тож просив мене пояснити йому призначення різних капсул, пігулок і мазей. З нами сидів один з його синів, Аюб, який на крихітних аркушах паперу писав на урду назву і призначення ліків, а потім прикріплював аркушики до слоїка чи коробочки. Я тоді ще не знав про задум Казима Алі зробити Люба моїм помічником: хлопчик повинен був вивчити ліки і способи їх вживання, щоб замінити мене, коли я покину нетрища,— а це, як був певен Казим Алі, рано чи пізно станеться.

Була вже одинадцята, коли я підійшов до будинку Карли біля Колабського ринку. На мій стукіт ніхто не відчинив, і сусіди сказали мені, що Карла пішла годину тому, а коли повернеться — не відомо. Я був засмутився. Мені хотілося зняти парадний костюм, в якому я почувався незатишно, і влізти в свої старі джинси. Я не перебільшував, кажучи їй, що у мене тільки одна футболка, одна пара джинсів і черевиків. Я міг би купити одяг в нашому «Ательє мод» — футболка, джинси і спортивні туфлі обійшлися б мені там максимум в п’ять доларів — але мені кортіло надіти свій одяг. Я написав записку і залишив її Карлі, а сам пішов до Хадербгая.

Кам’яниця на Мохаммед-Алі-роуд здавалася порожньою. На стукіт вийшов похмурий Назір і з відтінком ворожості в голосі звелів мені змінити моє взуття на хатні капці. Після цього він повів мене у внутрішній дворик. Той двір був забрукований великими квадратними плитами з махараштрійського мармуру й оточений колонадою, там росли пальми і різні квіти, а посередині був фонтан — кругла мармурова споруда метрів чотири діаметром, в центрі якої височіла велика необтесана брила. Коло фонтана в плетеному фотелі сидів Хадербгай. Він читав якусь книжку, та, побачивши мене, поклав її на скляну стільницю невеликого столика.

— Салям алейкум, містере Ліне,— усміхнувся він.— Мир вам.

— Ва алейкум солям. Ап кайсе гайн? — (І вам мир. Як ся маєте?)

— Спасибі, добре. Такою спекою по місту бігають хіба що скажені собаки й англійці, я ж віддаю перевагу прохолоді свого скромного садка.

— Не такого вже і скромного, Хадербгаю.

— Ви вважаєте, що він дуже нескромний?

— Ні-ні,— заперечив я поспішно, тому що саме так і думав; я мимоволі пригадав, що це йому належать нетрища.— Це найкрасивіше місце в Бомбеї.

Він мовчки роздивлявся мене декілька секунд, немов оцінюючи ширину і глибину моєї брехні, потім показав мені на маленький ослін.

— Сідаєте, будь ласка, містере Ліне. Ви снідали?

— Так, дякую.

— Дозвольте запропонувати вам чаю. Назіре! Ідгар-ао[79]! — крикнув він, сполохавши голубів, що збирали крихти біля його ніг.— Чай боно[80], Назіре,— скомандував Хадербгай.

Він звертався до водія владно, але не грубо, і я здогадувався, що тільки такий тон влаштовував Назіра. Суворий афганець обернувся і пішов, голуби пострибали услід за ним просто в дім.

— Хадербгаю, я хочу сказати одну річ, перш ніж ми говоритимемо про що-небудь ще,— мовив я спокійно.— Про Сапну.

Він різко підняв голову.

— Я слухаю.

— Сьогодні вночі я багато думав про те, як ви вчора попросили мене... допомогти вам, і у мене у зв’язку з цим виникає невелика проблема.

Він посміхнувся і глузливо звів брову, але нічого не сказав.