Розділ «Частина II»

— Авжеж, розкажіть мені!

— Прабакере! — покликав я його.— Годі обніматися, треба щось робити з цим.

Він відірвався від ведмедя і підійшов до мене, втираючи долонею сльози. Вигляд у нього був такий нещасний, що я обійняв його за плечі щоб утішити.

Ліне, це нічого, що я тхну ведмедем?

— Це нормально,— заспокоїв я його.— Спробуймо щось удіяти.

Ми ще хвилин десять розмовляли з поліціянтами, але так і не змогли умовити їх випустити ведмедя і його господарів. Піднявшись на другий поверх, ми повідомили про це дресирувальникам. Вони знову заговорили.

— Вони знають, що ми не можемо допомогти їм звільнитися,— пояснив мені Прабакер.— Вони хочуть бути в тій камері, де сидить Кано. Вони бояться, що йому буде самотньо. Він змалечку не провів жодної ночі наодинці. Вони турбуються, що йому буде страшно. Він погано спатиме і побачить погані сни. І він плакатиме, тому що він сам. І ще йому соромно сидіти у в’язниці, тому що він дуже зразковий громадянин. Вони тільки хочуть, щоб їх посадили разом з Кано.

Один дресирувальник стурбовано дивився мені в очі, поки Прабакер пояснював усе це, і повсякчас повторював ту саму фразу. Раптом Прабакер знову вибухнув сльозами. Він ридав, як дитина, вчепившись у ґрати.

— У чому річ? Що він каже, Прабу?

— Він каже: «Людина повинна любити свого ведмедя», Ліне. Так, саме це він каже. Людина повинна любити свого ведмедя.

Цього разу переговори з поліціянтами пройшли успішніше, оскільки вони могли виконати наше прохання, не порушуючи інструкцій. Врешті ми домовилися з вусатим охоронцем про бакшиш у дві сотні рупій, що приблизно відповідало дванадцяти доларам, і він перевів дресирувальників до ведмедячої камери. Почувши голоси своїх господарів, Кано схопився на задні лапи, але ланцюги потягнули його вниз, і він впав додолу, радісно крутячи головою і скрегочучи пазурами по долівці. Коли дресирувальники підбігли до нього, він почав пхати носа їм під пахви і вдихати знайомий запах, сопіти і бурчати з утіхи.

— Це чудову справу ти зробив сьогодні, Лінбаба,— сказав Прабакер.— Людина повинна любити свого ведмедя — ось що сказали ці хлопці, що дресирують, а ти допоміг їм у цьому. Це твій дуже-дуже шляхетний вчинок.

Наше таксі, як і раніше, стояло на Насипі. Ми розбудили водія, і Прабакер сів поряд зі мною на задньому сидінні, дуже задоволений, що може бути пасажиром, а не водієм, як завжди бувало. Таксі рушило з місця, і я помітив, що Прабакер пильно дивиться на мене. Я відвернувся. Він похитав головою, притиснув руку до серця, і на його обличчі засяяла усмішка, що, здавалося, охоплювала весь світ.

— Ну, що? — запитав я роздратовано, хоча внутрішньо усміхався.

— Людина...— почав він.

— Ох, доста вже, Прабу!

— ...повинна любити свого ведмедя,— закінчив він.

— Господи, врятуй нас і помилуй! — простогнав я і відвернувся знову, спостерігаючи за тим, як прокидається місто.

У нетрищах ми нарешті розлучилися. Прабакер сказав, що йому пора снідати, і подався до чайної Кумара. Він був дуже радий. Наша пригода з Кано подарувала йому нову захопливу історію, в якій він сам відігравав важливу роль, і він хотів поділитися нею з Парваті, дочкою Кумара. Він не говорив зі мною про Парваті, але одного разу я бачив, як він розмовляє з нею, і зрозумів, що він закохався. Залицяння, з погляду Прабакера, полягало в тому, щоб приносити коханій дівчині не квіти і цукерки, а історії про свої пригоди на білому світі, де він боровся з несправедливостями і з демонами спокуси. Він повідомляв її про сенсаційні події, переказував плітки і видавав секрети. Він розкривав перед нею своє хоробре серце і виливав своє пустотливе і разом з тим побожне ставлення до світу, яке породжувало його сміх і його всеосяжну усмішку. Прямуючи до чайної, він хитав головою і розводив руками, репетируючи церемонію розповіді.

Я простував нетрищами, що тонули в світанковій імлі. Люди потроху прокидалися. Постаті в барвистих вбраннях виникали в напівтемряві і зникали за рогом. Подекуди клубочилися хмарки диму, пахощі коржів і чаю змішувалися з духом кокосової олії, котрою мастили коси, сандалового мила і просякнутої камфорою білизни. Сонні обличчя посміхалися мені, люди вітали мене шістьма різними мовами і благословляли від імені шістьох різних богів. Я увійшов до своєї хатини і з утіхою зітхнув. Повертатися додому завжди приємно.