Розділ «Частина I»

Підбадьорившись, я вимовив ще декілька визубрених фраз:

— Маза деш Нова Зеландія агей. Ата ме Колабала рагелла агей.— Я з Нової Зеландії. Зараз я живу в Колабі.

— Кай гарам мад’чуд! — вигукнув він, уперше всміхнувшись.

Дослівно це означає «Який запеклий збоченець!», але останнє слово вживається в різних ситуаціях і здебільшого перекладається як «шахрай».

Здоровань на радощах обняв мене, мало не розчавивши в своїх обіймах.

І тоді я видав йому все, що знав на маратхі, починаючи з найпершого речення, якого навчив мене Прабакер: «Мені страшенно подобається ваша країна»,— і скінчивши проханням, яке я часто виголошував у їдальнях, хоч у цьому затишному куточку воно було, мабуть, і не до речі: «Будь ласка, вимкніть вентилятор, щоб я міг спокійно доїсти суп».

— Тепер достатньо, баба,— усміхаючись на весь рот, сказав Прабакер.

Я замовк, і вартовий вибухнув довгою тирадою. Прабакер перекладав його слова, киваючи і допомагаючи собі промовистими жестами:

— Каже, що він поліціянт і його звуть Вінод.

— Він коп?!

— Еге ж, поліційний коп.

— Значить, цей ринок у віданні поліції?

— Авжеж. Він каже, що вперше бачить чужинця, котрий уміє говорити на маратхі. Він каже, що деякі іноземці уміють говорити на хінді, але жоден з них не говорить на маратхі. Він каже, що маратхі його рідна мова. Він народився в Пуні. Він каже, що в Пуні говорять на дуже чистій маратхі, ти повинен поїхати туди й послухати їх. Він каже, що він дуже щасливий. Ти для нього як рідний син. Він каже, що ти повинен піти до нього додому, поїсти у нього і познайомитися з його сім’єю. Він каже, що це коштуватиме сто рупій.

— Що коштуватиме сто рупій?

— Це плата за вхід, Ліне. Бакшиш. Сто рупій. Заплати йому.

— Так, звісно.

Я дістав з кишені пачку банкнотів, відлічив сто рупій і простягнув їх церберові. Поліціянти надзвичайно меткі у поводженні з грошовими знаками, вони так спритно хапають їх і ховають, що їм заздрять навіть досвідчені гравці в наперсток. Здоровань обіруч потиснув мою простягнуту долоню і з добре відпрацьованим безневинним виглядом почухав носа. Гроші при цьому, природно, зникли. Потім він відчинив двері й жестом запросив нас у вузький коридор.

Пройшовши з десяток кроків і зробивши два круті повороти, ми опинилися в якомусь дворику. Тут були люди, вони сиділи на грубих дерев’яних лавках або стояли гуртами по двоє-троє. Серед них попадалися араби у вільному бавовняному одязі й куфіях[40]. Індійський хлопчик переходив від гурту до гурту, розносячи чорний чай у високих склянках. Декілька чоловіків подивилися на нас із Прабакером і спохмурніли. Коли Прабакер, усміхаючись, почав привітно жестикулювати, вони відвернулися і знову почали балакати. Час від часу хтось із них кидав оцінювальний погляд на гурт дітей, що сиділи на довгій лаві під подертим полотняним шатром.

Дворик був оточений голими стінами, пофарбованими в брунатну і пурпурову барву. Поодинокі вікна, як можна було бачити крізь діри в полотні, були забиті дошками. Цей дворик, схоже, був не частиною споруди, а якимось архітектурним непорозумінням, що випадково постало внаслідок переобладнання навколишніх будинків. Підлога була сяк-так вимощена кахлями — видно було, що їх брали з ванних кімнат і кухонь.

Ми посідали в куточку, узяли запропонований нам чай і якусь часину мовчки сьорбали його. Потім Прабакер почав тихенько розповідати мені про це місце, яке він називав людським ринком. Діти, що сиділи під подертим наметом, були рабами. Вони прибули сюди з різних штатів, рятуючись від циклону в Західній Бенгалії, від засухи в Оріссі, від епідемії холери в Гар’яні, від сепаратистів у Панджабі. Їх знаходили і купували спеціальні агенти, потім вони залізницею діставалися Бомбея, часто пройшовши до станції кількасот кілометрів без супроводу дорослих.