Розділ «Частина I»

— Так. Зі мною все гаразд,— пробурмотів я.

Моя певність у собі розтанула, м’язи й кістки стали аморфною масою. Ноги налилися оловом, їх доводилося буквально тягти по землі. Мене вразило не саме насильство — у в’язниці траплялося бачити й жорстокіші сцени,— образ міста, що склався у мене протягом останніх тижнів, з його базарами, храмами, ресторанами, новими друзями, згорів дотла у вогні людської люті.

— А що вони зроблять з ним? — запитав я.

— Віднесуть до поліційної дільниці, я думаю так. Позад Кроуфордського ринку є дільниця цього району. Може, йому пощастить і його донесуть туди живим. А може, і ні. У цього хлопця дуже швидка карма.

— Ти бачив таке раніше?

— О, багато разів, Лінбаба. Іноді я воджу таксі мого двоюрідного брата Шанту і бачу дуже багато сердитих публік. Тому я так злякався за тебе і за своє здоров’я теж.

— Але чому вони так шаліли?

— Цього ніхто не знає, Ліне,— стенув він плечима.

— Почекай,— перепинив я його, поклавши руку на плече.— Куди ти так поспішаєш?

— Як куди? У нас екскурсія.

— Я думав, що тепер ти... скасуєш сьогоднішню екскурсію.

— Чому б це? Ми ж повинні подивитися. Отже ходімо, на?

— А як же твоя рука? Ти не хочеш показати її лікареві?

— Рука без проблем, Ліне. Наприкінці екскурсії у нас буде віскі в одному дуже страшному місці, яке я знаю. Це дуже хороші ліки. Ходім, баба.

— Ну гаразд, раз ти так вважаєш. Але ми ж, здається, їхали в протилежному напрямі?

— Так, і продовжуємо їхати в цьому напрямі,— трохи нетерпляче відказав Прабакер.— Але спочатку нам треба піти тільки в цьому напрямі! Там на вокзалі є телефон. Я повинен зробити дзвінок своєму двоюрідному братові, який зараз працює в ресторані «Сонячний», він миє посуд. Він хоче знайти роботу водія таксі для свого брата Суреша, і я повинен сказати йому номер таксі й ім’я господаря того водія, якого понесли. Раз його понесли, то його господареві тепер буде потрібний новий водій, і ми повинні поспішати, щоб зловити такий хороший шанс, розумієш?

Прабакер подзвонив, і за декілька хвилин ми продовжили екскурсію «темним боком міста» вже в іншому таксі. Потому він ніколи не повертався в розмовах зі мною до цього інциденту, а коли я згадував його, він тільки знизував плечима або по-філософському зауважував, Що нам поталанило: ми не отримали серйозних каліцтв. Для нього цей випадок означав не більше, ніж яка сутичка в нічному клубі чи бійка поміж футбольними вболівальниками,— звичайна справа, на яку не варто звертати уваги,— якщо тільки ти не опинився в самісінькій гущі подій.

А для мене цей вибух загальної люті, ця приголомшлива сцена, той бідолаха водій, що пливе над морем людських голів,— все воно стало немовби поворотним пунктом. Я ніби прозрів. Я зрозумів: якщо хочу лишитися в Бомбеї, у місті, яке я встиг полюбити, то повинен змінитися, повинен брати участь в його житті. Місто не дозволить мені бути стороннім неупередженим спостерігачем. Якщо я збираюся жити тут, то повинен бути готовим до того, що воно затягне мене у вировисько своїх пригод. Я знав, що рано чи пізно мені доведеться зійти з безпечної пішохідної доріжки і змішатися з юрбою, зайняти своє місце в ній.

І тієї хвилі, коли я нарешті збагнув це, Прабакер заходився знайомити мене з темним боком бомбейського життя. Почати він вирішив з ринку рабів, розташованого неподалік Донгрі, одного з центральних районів, що славився мечетями, базарами і ресторанами, котрі спеціалізуються на стравах Мегхалаї[39]. Транспортна магістраль поступово перетворилася на вулицю, вулиця стала провулком, а коли той провулок став завузьким для автомобіля, ми пішли пішки. Що далі заглиблювалися ми у нетрища Катіліни, то більше втрачали уявлення про те, який сьогодні день, рік чи навіть століття. Услід за автомобілями зникли моторолери, й повітря стало чистіше, гостріше на смак; бензинові випари не глушили вже запаху прянощів і парфумів. Ревисько транспорту лишилося позаду, і стало чути хор дитячих голосів, що виспівують рядки з Корану в шкільному дворі, скрегіт жорен, якими, жінки перетирали спеції на порозі будинку, багатообіцяючі вигуки точильників, коминярів та інших ремісників і торговців.

На одному з перехресть ми пройшли мимо довгої металевої підставки для велосипедів, але далі не траплялося навіть цього транспорту. Речі носили у величезних пакунках на голові. У цьому районі не було сонця — отупляючого натиску сонця: у звивистих вулицях було, темно і прохолодно. Хоч висота будинків не перевищувала трьох-чотирьох поверхів, вони майже змикалися над головою і вгорі видно було тільки вузесеньку смужечку блакитного неба.