Розділ «Частина I»

— Ти ба, які горді! — перейшов я на хрипкий шепіт.— Але скажи будь ласка, довго нам ще йти? Мене в дрож кидає від цього дивного місця.

Прабакер раптом зупинився, і я налетів на нього.

— Ми прийшли,— прошепотів він і почав стукати в двері цілою серією ударів з паузами різної довжини.

Почулося бряжчання засува, і двері відчинилися, засліпивши нас несподівано яскравим світлом. Прабакер схопив мене за рукав і потяг усередину.

— Швидше, Ліне! Не напускай щурів.

Ми опинилися в маленькому приміщенні з голими стінами; освітлювалося воно прямокутником блакитного неба високо над головою. Навпроти були інші двері, там чутно було гомін. Проте здоровань, що відчинив нам, відразу ж притулився до тих дверей спиною і, люто зиркнувши на мене, вишкірив зуби. Прабакер почав улесливо умовляти його, та здоровань тільки хитав головою, повторюючи: «Ні, ні, ні».

Він стояв перед нами як вежа. Я був так близько від нього, що до мене долинало сопіння, котре виривалося з його ніздрів, наче ото вітер свище поміж скелями на морському березі. Чуприна його була підстрижена дуже коротко, видніли величезні вуха, зім’яті, наче старі боксерські рукавички. Груди були завширшки як мої плечі, вони здіймалися над величезним черевом і спадали, немов ковальський міх. Тонкі, мов кинджальні леза, вусики підкреслювали його лють, він дивився на мене з такою ненавистю, що я мимоволі подумав собі: «Господи, тільки не примушуй мене битися з ним!»

Він підняв обидві долоні, даючи Прабакеру знак припинити його вкрадливу пісню. Руки були величезні й такі мозолясті, що ними можна було зішкрібати молюсків на днищі танкера.

— Він каже, що нам туди не можна,— пояснив Прабакер.

— Ну що ж,— сказав я і з невимушеним виглядом узявся за клямку дверей позад того велетня.— Принаймні, ми не можемо закинути собі, що не намагалися.

— Ні, ні, Ліне! — зупинив мене Прабакер.— Ми повинні домовитися з ним.

Здоровило склав руки на грудях, при цьому шви його сорочки кольору хакі аж затріщали.

— Не думаю, що це гарна ідея,— криво посміхнувсь я.

— Дуже гарна! — наполягав Прабакер.— Туристів сюди не пускають, як і на інші людські ринки, але я сказав йому, що ти не такий турист, як усі. Я сказав йому, що ти вивчив мову маратхі. Але він мені не вірить, і лише це наша проблема. Він не вірить, що іноземець може говорити на маратхі. Тому ти повинен поговорити з ним, і тоді він нас пустить.

— Але я знаю не більше двадцяти слів на маратхі, Прабу.

— Двадцять слів не проблема, баба. Ти тільки почни, і побачиш. Скажи йому, як тебе зовуть.

— Як мене зовуть?

— Так, як я тебе вчив. Не на хінді, а на маратхі. Скажи йому, вперед.

— Гм... маза нао Лін агей,— пробурмотів я невпевнено,— Мене зовуть Лін.

— Баапре! — закричав невблаганний вартовий, витріщивши очі.— Боже всемогутній!