Розділ «Частина I»

— Зрозуміло! А зараз, на жаль, все, на що вони здатні,— це поза. Ніякого стилю! Це характерна риса нашого часу: стиль перетворюється на позу, а не поза піднімається до стилю.

Він помовчав, щоб я повною мірою оцінив його афоризм.

— А тест на капелюх «борсаліно» полягає в тому, що його згортають у рурку і прошелюють крізь каблучку. Якщо капелюх при цьому не мнеться і не втрачає своєї форми, значить, це справжній «борсаліно».

— І ти хочеш сказати...

— Так, саме так! — вигукнув Дідьє, гупнувши кулаком по столу.

Була восьма година, ми сиділи в «Леопольді» неподалік прямокутної арки, що виходила на Насип. Іноземці за сусіднім столиком обернулися на галас, але офіціянти і постійні відвідувачі не звернули ніякої уваги на дивакуватого француза. Дідьє вже дев’ять років їв, пив і галасував у «Леопольді». Всі знали, що існує певна межа, за якою він стає небезпечним. Відомо було також, що межа ця пролягає крізь серця людей, яких він любить. Якщо їх кривдили, в ньому прокидалася холодна вбивча лють. А слова або вчинки, спрямовані проти нього самого,— крім тілесних ушкоджень, звісно,— були йому анідесь, він сприймав їх із філософським спокоєм.

— Comme[41]. Я це все до того, що твій маленький друг Прабакер змусив тебе пройти випробування: згорнув у рурку і пропустив через каблучку, щоб перевірити, справжній ти «борсаліно» чи ні. Для цього він і влаштував тобі екскурсію нетрищами цього міста.

Я мовчки попивав каву. Звісно, так воно і було — Прабакер справді піддав мене випробуванню,— але я не хотів поступатися Дідьє правом на відкриття цього факту.

Вечірній натовп туристів з Німеччини, Швейцарії, Франції, Англії, Норвегії, Америки, Японії і десятка інших країн почав рідшати, поступившись місцем індійцям і чужинцям, котрі обрали своєю домівкою Бомбей. Вечорами, коли туристи ховалися по готелях, місцевий люд заявляв свої права на «Леопольд» та інші подібні заклади — кав’ярні «Мондегар», «Мокамбо» і «Світло Азії».

— Якщо це було випробування,— здався я нарешті,— то, мабуть, я його витримав. Прабакер запросив мене в гості до своїх батьків, в село на півночі штату.

Дідьє театрально звів брови.

— І надовго?

— Не знаю. Місяців на два. А може, й більше.

— Ну, тоді ти маєш рацію,— кивнув Дідьє.— Твій маленький друг закохався в тебе.

— Здається, це надто вже сильно сказано...— спохмурнів я.

— Ні-ні, це зовсім не те, що ти думаєш. Знаєш, тут треба бути обережним. Тут все не так, як в інших місцях. Це Індія. Всі, хто приїжджає сюди, неминуче закохуються в когось, та ще й не раз,— проте індійців у цьому ніхто не переплюне. Можливо, твій Прабакер теж закохався в тебе. І в цьому немає нічого дивного. Я вже досить довго живу в Бомбеї і знаю, що кажу. Індійці закохуються дуже легко і дуже часто, тому вони й живуть мирно в цій перенаселеній країні. Зрозуміло, вони не янголи, проте вони вміють любити співвітчизників.

Дідьє запалив цигарку і почав розмахувати нею, як сигнальним прапорцем, аж офіціянт кивнув, що замовлення прийняте. Коли принесли горілку із закускою, Дідьє сказав:

— Індія приблизно в шість разів більша від Франції. А населення тут у двадцять разів більше. У двадцять! Якби французів було так багато, то текли б криваві ріки. А тим часом французи, як всім відомо,— найцивілізованіша нація в Європі. І навіть у всьому світі. Отже, будь певен, без любові Індія припинила б існування.

До нас підійшла Летиція.

— З якого це приводу ти знову гарячкуєш, змію? — привітно поцікавилася вона. Завдяки її південнолондонському акценту останнє слово прозвучало, як постріл.