Розділ «Частина I»

Чоловіки в дворику були або агентами, або покупцями. Хоч на перший погляд вони й не виявляли особливої цікавості до дітей на лаві, Прабакер пояснив мені, що зараз іде жвава торгівля і укладаються угоди.

Діти були маленькі, худі й беззахисні. Двоє сиділи, взявшись за руки, ще один обіймав свого товариша, наче захищаючи його. Всі вони не зводили очей з угодованих і пишно вбраних чоловіків, стежили за виразами їхніх облич і за кожним жестом їхніх рук.

Чому так легко черствіє людське серце? Як міг я перебувати в цьому місці, бачити цих дітей і нічого не зробити, щоб зупинити це? Чому я не повідомив про цю работоргівлю в поліцію чи не припинив її сам, роздобувши пістолета? Відповіддю на це запитання могли служити відразу декілька причин. Я був утікачем, мене розшукували на всіх континентах, тож я не мав змоги зв’язатися з урядовцями чи з поліцією. Я був іноземцем у цій своєрідній країні, це була чужа земля, зі своєю культурою і своїм життєвим устроєм. Треба було більше знати про неї — принаймні розуміти, що кажуть ці люди, перш ніж втручатися в їхні справи. Із власного гіркого досвіду я знав, що, намагаючись що-небудь поправити, ми своїми діями лише посилюємо зло. Якби, наприклад, я вдерся сюди зі зброєю і перешкодив торгівлі, то її перенесли б у якесь інше місце. А той ринок міг би бути ще гіршим. Я нічого не міг зробити і усвідомлював це.

Одного тільки не розумів: чому те видовище не доконало мене. Лише згодом я збагнув, що пояснення криється в моєму тюремному минулому і в людях, яких я зустрічав там. Деякі з них відбували вже четвертий або п’ятий термін. Найчастіше вони починали з виправних шкіл — «шкіл для хлопчиків», як їх називали,— або з учбово-виправних таборів, і були вони не старші від цих маленьких рабів-індійців. Часто їх били, морили голодом, замикали в карцер. Деякі з них — дуже багато — ставали жертвами сексуальних домагань. Запитайте будь-кого, хто має за плечима тривалий термін тюремного ув’язнення, і він скаже вам, що ніщо так не робить жорстоким людське серце, як правоохоронна система.

І хоч це неправильно і ганебно, але я був радий тому, що мій минулий досвід зробив жорстоким моє серце. Цей камінь у грудях правив мені за єдиний захист від усього того, що я бачив і чув під час цих екскурсій нетрищами бомбейського життя.

Хтось лунко ляснув у долоні. З лави схопилася маленька дівчинка і почала танцювати, виспівуючи любовну пісню з популярного індійського фільму. Надалі я неодноразово чув цю пісню, і щоразу я згадував цю десятирічну дівчинку, згадував її на диво гучний, високий і тонкий голос. Вона гойдала стегнами і випинала неіснуючі груди, по-дитячому імітуючи рухи стриптизерки, й покупці дивилися на неї з цікавістю.

Прабакер продовжував грати роль Вергілія, тихо пояснюючи все, що відбувалося в цьому пеклі. Він сказав, що якби діти не потрапили на ринок рабів, то неодмінно померли б. Вербувальники гасали штатами, де сталися катастрофи, їздили провінціями, що потерпіли від засухи, землетрусу чи повені. Голодні батьки, що поховали своїх дітей, благословляли вербувальників і, повзаючи навколішки, благали їх купити сина або дочку, щоб уціліла хоч одна дитина.

Хлопчикам судилося стати погоничами верблюдів у Саудівській Аравії та Кувейті. Деякі з них, казав Прабакер, будуть покалічені під час верблюжих перегонів, які влаштовуються на втіху багатим шейхам, дехто загине. Коли хлопці підростали і вже ставали завеликими для перегонів, їх просто виганяли. А дівчатка працювали служницями в багатих родинах на Близькому Сході чи займалися сексуальним обслуговуванням.

Зате, сказав Прабакер, ці хлопчики й дівчатка живі. Їм пощастило. На кожну дитину, що потрапляла на ринок рабів, припадали сотні голодних дітей, котрі вмирали в страшенних муках.

Голод, рабство, смерть. Є істина, що перевершує життєвий досвід. Її неможливо відчути. Це істина, де розум виявляється безсилим, а дійсність не піддається сприйманню. Зазвичай ми беззахисні перед нею, а пізнання її, як і пізнання любові, іноді досягається такою високою ціною, якої жодне серце не захоче платити самохіть. Вона далеко не завжди будить у нас любов до світу, проте утримує від ненависті до нього. І єдиний спосіб пізнати цю істину — передати її від серця до серця, як передав її мені колись Прабакер, а тепер я передаю її вам.

Розділ 4

— Ти знаєш тест на «борсаліно»?

— Який тест?

— На капелюх «борсаліно». Він дозволяє встановити, справжній «борсаліно» в тебе чи жалюгідна імітація. Адже ти, сподіваюся, знаєш, що таке «борсаліно»?

— Ні, боюся, що я не в курсі.

— Ага, он як? — протягнув Дідьє з усмішкою, де читалися заразом подив, лукавство і презирство. Подавшись уперед і схиливши голову набік, він труснув чорними кучерями, немовби підкреслюючи значущість своїх слів.— «борсаліно» — це неперевершена за своєю якістю деталь убрання. Багато хто вважає, і я, зокрема, теж, що унікальнішого чоловічого головного убору не існувало за всю історію людства,— він окреслив руками коло над головою, зображуючи капелюха.— У нього широкі криси, а виготовляється він із чорної чи білої кролячої шерсті.

— Ну і що? — відгукнувся я цілком доброзичливим, як мені здавалося, тоном.— Кролячий капелюх — це кролячий капелюх, що тут особливого?

Дідьє витріщив на мене очі.

— Що особливого? Ну, знаєш, друже мій! «Борсаліно» — це щось набагато більше, ніж просто капелюх. Це витвір мистецтва! Перш ніж виставити цього капелюха на продаж, його розчісують не менше десяти тисяч разів. «Борсаліно» — це особливий, елітарний стиль, який протягом багатьох десятиліть був ознакою належності до найвищих кіл італійської та французької мафії. Слово «борсаліно» стало синонімом мафії, а крутих хлопців у Мілані й Марселі так і називали — «борсаліно». Авжеж, ті гангстери теж полюбляли вишуканий стиль. Вони розуміли, що як живеш поза законом і існуєш за рахунок пограбувань, то зобов’язаний принаймні мати елегантний вигляд. Ти згоден?

— Так, це, мабуть, мінімум того, що вони зобов’язані були зробити для суспільства,— посміхнувся я.