Розділ «Частина I»

У тих кам’яницях була сила-силенна балкончиків, і так тісно вони тулилися, що сусіди могли передавати одне одному речі. Зазирнувши всередину, можна було побачити нефарбовані стіни і зачовгані східці. Вікна внизу були відчинені — вони правили за крамничками, де продавалися ласощі, цигарки, бакалія, овочі й господарчі товари. Водогін тут був примітивний — часом його й геть не було. Дорогою нам трапилося декілька вуличних колонок, куди ходили по воду жінки з металевими і керамічними відрами. Будинки були оповиті павутинням електричних дротів і кабелів, та навіть це досягнення новітньої доби було тимчасовим, і здавалося, що ту мережу можна змести одним могутнім ударом.

Вулички були немов з іншого століття, зовнішність людей теж разюче змінилася. Зустрічалося дедалі менше бавовняних сорочок і штанів, у яких ходили практично всі в місті, аж цей одяг можна було побачити тільки на маленьких дітях. Чоловіки тут носили традиційні національні костюми — довгі шовкові сорочки, що спускалися до колін, одноколірні або смугасті каптани, накидки з каптурами, що скидалися на чернечі клобуки, а також білі шапки або яскраві барвисті тюрбани жовтого, червоного, синього кольорів. Жінки були просто-таки обвішані прикрасами, що не становили великої цінності, зате були справжніми витворами мистецтва. Звертали на себе увагу специфічні для кожної касти татуювання на лобі й на щоках, на долонях і зап’ястях. І в кожної жінки на гомілці виблискував браслет з мідних кілець зі срібними аденофорами.

Всі ті люди вбиралися отак задля власного задоволення, а не для того, щоб здивувати чужинців. Мабуть, у традиційному вбранні вони почувалися певніше. І ще одне впадало в око: всюди панувала чистота. Стіни були в тріщинах і плямах; в тісних вуличках юрмилися люди, бігали кози, собаки і кури; обличчя людей були змарнілі, але всі вони були вмиті, а на вулицях панував зразковий лад.

Ми звернули у ще вужчий провулок — там нелегко було навіть розминутися. Щоб поступитися нам дорогою, перехожим доводилося тулитися до дверей. Проходи були перекриті наметами і тентами, було так темно, аж за декілька метрів нічого не видно. Я не зводив очей із Прабакера,— боявся, що, згубивши його, не знайду дороги назад. Мій маленький гід раз у раз обертався, щоб попередити про камінь, сходинку під ногами чи виступ на рівні голови. Зосередившись на подоланні цих перешкод, я остаточно втратив орієнтацію. Закарбований у пам’яті план міста врешті зробився невиразною плямою, аж я геть забув, де розташоване море чи такі міські визначні пам’ятки, як фонтан Флори, вокзал Вікторія і Кроуфордський ринок. Я так поринув у нескінченний людський потік, у чад і пахощі, які струмували з відчинених дверей, що складалося враження, ніби я іду якимось будинком, що ніколи не скінчиться.

Ув одному з проходів ми наткнулися на ятку, де чоловік у білому жилеті смажив щось на сковорідці з киплячою олією. Єдиним джерелом світла були слабенькі язички блакитного полум’я від його гасової плитки. На лиці його було страждання і невдоволення від того, що доводиться займатися тупою механічною працею за гріш. Прабакер пройшов повз нього і зник у пітьмі. Коли я наблизився до індійця, він підвів голову і наші очі зустрілися. В них був страшенний гнів, і спрямований він був на мене!

Минуло багато років, і я побував у горах неподалік оточеного Кандагара. Афганські партизани, з якими я заприятелював, якось завели балачку про індійські фільми та індійських акторів. «Індійські актори — найкращі,— сказав один з них,— тому що індійці уміють кричати очима». Погляд того чоловіка у глухому провулку просто-таки волав до мене, тож я зупинився, наче він ударив мене кулаком у груди. Мої очі говорили йому: «Я шкодую... шкодую, що тобі доводиться робити цю роботу. Шкодую, що твоє життя минає в цій нестерпній духоті й темряві. Шкодую, що заважаю тобі».

Не спускаючи з мене очей, він схопився за сковорідку. На мить моє серце прискорено закалатало, в голові промайнула безглузда, страшна думка, що він збирається хлюпнути гарячою олією мені в лице. Страх погнав мене вперед, і я прослизнув повз індійця, тримаючись за сиру кам’яну стіну. Не встиг я зробити і двох кроків, як спіткнувся і впав, поваливши ще одного перехожого. Це був худий кволий дідок. Він ударився головою об сходинку перед відчиненими дверима. Я насилу підвівся і хотів був допомогти старому, але немолода жінка, що сиділа навпочіпки в дверях, ляснула мене по руках, мовляв, моя допомога не потрібна. Я вибачився по-англійському, гарячково пригадуючи, як це буде на хінді,— мене навчив Прабакер. Здається, треба було казати «Муджако афсос гайн», і я повторив ці слова три чи чотири рази. У цьому темному тісному коридорі поміж двома будинками вони лунали, наче молитва п’яниці в порожній церкві.

Старий тихо застогнав. Жінка втерла його лице кінцем своєї хустки і підняла хустку, щоб продемонструвати мені яскраву плямочку крові. Вона нічого не сказала, тільки скривила зморшкувате обличчя у зневажливій гримасі: «Дивися, йолопе неотесаний, здоровезний незграбний варваре, поглянь, що ти накоїв».

Я задихався від спеки; темрява того замкненого простору гнітила мене, здавалося, лише руки, якими я впирався у стіни, не дають упасти будинку і поховати мене живцем. Спотикаючись, я позадкував, а потім кинувся наосліп тим лабіринтом. Чиясь рука схопила мене за плече, і я мало не скрикнув од несподіванки.

— Куди ти так біжиш? — регочучи, поспитав Прабакер.— Нам сюди треба. Тут слід ходити скраєчку, тому що всередині дуже, дуже велика грязюка.

Він стояв біля якоїсь щілини між двома глухими стінами. Зуби й очі його ледве виблискували, але позаду була непроглядна пітьма. Прабакер обернувся до мене спиною, підтяг штани і, розставивши ноги та притискаючи їх до протилежних стін, дрібними кроками рушив уперед. Він гадав, що я теж піду, але я вагався, і тільки тоді, коли його кумедна постать зникла у пітьмі, подався за ним услід.

Було так темно, що я не бачив Прабакера, хоч і чув його кроки. Ось нога моя послизнулася і відразу ж зав’язла в якійсь багнюці. У ніс ударив огидний сморід. Раптово щось живе пробігло внизу, торкнувшись моєї ноги. Ще мить — і декілька таких самих створінь промчало по моїх ногах.

— Прабу! — заволав я чимдуж, не знаючи, як далеко він пішов.— Тут ще хтось є!

— Ще хтось?

— Так! Якісь істоти повсякчас бігають і наступають мені на ноги! Вони чималі!

— Тут тільки щурі наступають на ноги, Ліне. Ніяких інших істот тут нема.

— Щурі?! Ти що, жартуєш? Вони ж як бульдоги завбільшки!

— Щурі без проблем, Ліне,— озвався Прабакер із темряви.— Великі щурі — дружнє плем’я, вони не чинять капостей людині. Тільки тоді вони кусаються, коли...

— І коли ж це, скажи на милість?

— Коли ти кричиш, баба. Вони не люблять, коли на них підвищують голос.