Розділ «Частина I»

— Ліне, Летті, це мій друг Вікрам Патель,— представила індійця Карла, дочекавшись відносної тиші.— Здається, тільки ви двоє не знайомі з ним. Тижнів два тому Вікрам повернувся з Данії, де досить довго відпочивав.

Ми з Летті поздоровкалися з Вікрамом, але мої думки були зайняті Карлою й Мауриціо. Він сидів поряд з Карлою, навпроти мене, поклавши руку на спинку її стільця і нахилившись до неї так близько, що їхні голови майже торкалися одна одної, коли вони говорили.

Красені будять в непривабливих чоловіках недобре відчуття, щось більше, ніж просто неприязнь, хоч і ненавистю це не можна назвати. Це не ненависть, але щось більше, ніж просто неприязнь. Звісно, це почуття нічим не виправдане, виникає воно від заздрості. А коли ти закохуєшся в жінку, воно виповзає з тіні і заявляє про себе в твоєму погляді. Я дивився на Мауриціо, і в душі моїй піднімалася каламуть. Його рівні білі зуби, гладке смагляве обличчя і густа чуприна налаштували мене проти нього набагато швидше й ефективніше, ніж могли б це зробити якісь погані риси його характеру.

А Карла була прегарна. Її коси, зібрані в овальний пучок на потилиці, ряхтіли, як вода, що біжить по камінню, зелені очі світилися натхненням і радістю життя. На ній був модний індійський костюм «Шальвар каміз» — сукня до колін поверх штанів вільного крою з того ж таки оливкового шовку.

Отямившись від думок, я почув голос нашого нового друга Вікрама:

— Я класно провів там час, яар. У Данії все таке похмуре, рахманне, люди дуже неприродні. Вони такі холоднокровні, що навіть повірити важко. Я пішов у сауну в Копенгагені. Це велике приміщення, де миються чоловіки разом із жінками, і всі ходять голяка. Зовсім голі, яар. І ніхто на це не реагує. Навіть оком не моргне! Індійські хлопці такого не витерпіли б. Вони б завелися, це точно.

— А ти завівся, Вікрамчику? — вкрадливо запитала Летті.

— Знущаєшся, еге? Я був єдиний у всій сауні, хто запнувся рушником, тому що тільки у мене встав.

— Я не розумію, що він сказав,— виголосила Улла, коли сміх ущух.

Це була просто констатація факту — вона не скаржилася і не просила пояснити.

— Слухайте, я ходив туди три тижні щоденно, яар,— провадив Вікрам.— Я думав, що як проведу там достатньо багато часу, то звикну.

— До чого звикнеш? — запитала Улла.

Вікрам затнувся, очманіло глянув на неї і обернувся до Летті:

— І ніякого зиску. Все було марно. Три тижні спливло, а мені, як і раніше, доводилося обмотуватися рушником. Хоч скільки я туди ходив, варто було побачити, як ці штукенції стрибають вгору і вниз і мотаються із боку на бік, і все в мені так і напружувалося. Що тут можна сказати? Я індієць, і такі місця не для мене.

— Того ж самого зазнають індійські жінки,— відмітив Мауриціо.— Навіть коли кохаєшся з ними, неможливо до кінця роздягтися.

— Ну, це не зовсім так,— відказав Вікрам.— 3 ким проблема, то це з чоловіками. Індійські жінки готові до змін, а молоденькі пташки з більш-менш заможних сімей так просто марять цим, яар. Вони всі хочуть коротко стригтися, носити короткі сукні й мати короткі любовні пригоди. І з радістю хапаються за все нове, але їх стримують чоловіки. Середній індійський чоловік так само примітивний в сексуальному плані, як і чотирнадцятирічний хлопчисько.

— Ти мені розповідатимеш про індійських чоловіків...— пробурчала Летті.

Міркування Вікрама вже якусь хвилю слухала Кавіта Синг, що підійшла до нашого столу. З її модною короткою зачіскою, в джинсах і білій футболці з емблемою Нью-Йоркського університету, Кавіта була живим прикладом сучасних індійських жінок, про яких він казав.

— Ти такий чудд[44], Віку,— кинула вона, сідаючи праворуч од мене.— Мітингуєш тут, а сам нітрохи не кращий за решту чоловіків. Варто тільки подивитися, як ти картаєш свою сестричку, коли вона наважується надіти джинси і светр.

— Слухай, я ж сам купив їй цього светра в Лондоні минулого року! — обурився Вікрам.