Розділ «Частина I»

— Лікар, лікар...— пролунали голоси.

— Ходімо,— смикнув мене за рукав Прабакер.

— Куди?

— Спочатку в туалет,— відповідав він життєрадісно.— Ти ж повинен зробити спорожнення, хіба ні? Я тобі покажу, як ми робимо спорожнення на довгій бетонній греблі. Там усі хлопчики і молоді люди роблять спорожнення просто в океан. Просто треба сісти навпочіпки, щоб твої сідниці дивилися у бік океану. А потім ти помиєш своє добре лице душем, і буде чудовий сніданок. А після цього ти можеш легко привести в порядок своїх пацієнтів. Жодних проблем.

Ми попрямували уздовж черги. Тут були молоді і старі люди, чоловіки і жінки. Їх обличчя були вкриті саднами і синцями, обпечені руки кровили і були в пухирях. Дійшовши до повороту, я з жахом побачив, що черга там не кінчається і тягнеться ще далеко-далеко.

— Але... як же я піду? — пробурмотів я.— Вони ж чекають.

— Почекати — це не проблема,— відповідав Прабакер безтурботним тоном.— Вони і так чекають вже понад годину. Якби тебе не було з нами, вони все одно чекали б — тільки невідомо чого. А чекати невідомо чого — це вбиває серце людини, розумієш? А зараз вони чекають відомо чого. Тебе. А ти дуже навіть відомо що, Ліне-Шантараме, якщо ти пробачиш, що я говорю так просто в твоє замурзане обличчя і розкошлане волосся. Але спочатку ти повинен робити спорожнення, потім митися і снідати. І підемо хутчій, а то дітлахи вже чекають на греблі, щоб подивитися, як ти робитимеш спорожнення.

— Чого-чого вони чекають?!

— О так! Вони захоплені тобою. Ти для них як кіногерой з фільму. Вони вмирають від нетерпіння побачити, як ти робитимеш своє спорожнення. А потім, після всього цього, ти повернешся і поратимешся з пацієнтами, мов справжній герой, правда ж?

Так я знайшов свою нішу. «Якщо твоя доля не викликає у тебе сміху,— сказала Карла під час одної нашої зустрічі,— значить, ти не зрозумів жарту». Ще замолоду я пройшов курс елементарної діагностики і надання першої допомоги при порізах, опіках, переломах й інших нещасних випадках. Згодом мені неодноразово доводилося рятувати життя наркоманам, і я отримав прізвисько Док. Сотні людей тільки так мене і називали, не знаючи мого імені. Саме тому мої друзі в Новій Зеландії і подарували мені на прощання цю похідну аптечку. Я був певен, що всі ці факти — отримання медичних навичок, аптечка, неофіційна лікувальна практика в нетрищах — були невипадкові.

Це місце ніби спеціально призначалося для мене. Того ранку я не міг зрозуміти цього жарту долі і посміятися з нього. Але я відчував: те, що я потрапив у це місце і зайнявся цією справою, було зумовлене долею. І це прив’язувало мене до цього місця, до цієї роботи, хоч внутрішній голос і підказував мені, що треба бігти звідси світ за очі.

І от розпочався мій перший трудовий день. Люди приходили до мене, повідомляли свої імена, усміхалися, а я намагався їм допомогти. Зайнятий своєю справою, я навіть не помітив, як хтось приніс мені нову гасову лампу, хтось — металеву скриню, щоб ховати харчі від щурів; звідкись з’явилися каструлі й ножі з виделками, ослінчик і глек для води, що звався матка.

Коли почало смеркати, я разом із сусідами сів біля своєї хатини, щоб повечеряти і поговорити. Всі були сумні, проте цей сум змушував продовжувати боротьбу за життя. Обпалена земля була розчищена, багато хатин вже відновлено. І з кожною відбудованою халупою росла надія в серцях людей.

Я подивився на Прабакера, який сміявся і жартував під час вечері, і пригадав наш візит до стоячих ченців. Коли на мене кинувся той шаленець із шаблею, я ступнув назад і приготувався до сутички, а Прабакер затулив собою Карлу. Він не був закоханий в неї і не звик махати кулаками, але все ж таки зробив цей крок. Можливо, я зумів би відбити напад — мені траплялося битися з супротивниками, які були озброєні палицями і ножами, і я справлявся з ними — але це не применшувало Прабакерової мужності.

Прабакер дедалі дужче мені подобався. Я захоплювався йога невичерпним оптимізмом, а його усмішка неодноразово заспокоювала мене і зігрівала, та зараз у мені прокинулася справжня любов до нього.

Вечеря була смачна, її вистачало на всіх. Десь балакало радіо, Два голоси — пречудове ніжне сопрано і гордовитий тенор — виконували дует з індійського кінофільму. Люди навколо мене усміхалися, і, слухаючи цю пісню й мирну балачку людей, що оточували мене, я відчув, що їхній гарний гумор м’яко огортає мою душу.