Розділ «Частина I»

— Сюди, Ліне! Лізь сюди! Швидше, швидше!

Я поліз надвір. Розпихаючи юрму, Прабакер вибрався назовні. Я спробував був звільнити тіло водія від керма, що врізалося йому в груди, але Прабакер вчепився в мене, мов хижак у здобич, і, схопивши однією рукою за комір, а другою за шкуру на спині, потягнув назад.

— Не чіпай його, Ліне! — заволав він.— Не чіпай його! Кинь його і вилазь відразу ж. Швидше!

Він буквально витяг мене з авта, і ми посідали під огорожею з чавунних шпичаків, над якими звисав глід. Рана над моїм правим оком була не така глибока, як я думав. Кров більше не текла, виділялася тільки сукровиця. Боліло ще в декількох місцях, але не настільки, щоб серйозно про це замислюватися. Прабакер притискав до грудей руку — ту саму, яка з такою силою витягнула мене з автомобіля. Либонь, вона була ушкоджена, бо набрякла біля ліктя, та кістка наче була ціла.

— Схоже, дарма ти так панікував, Прабу...— пробурмотів я, усміхаючись і даючи йому прикурити.

— Дарма панікував?

— Авжеж. Ти так перелякано тягнув мене з машини, що я повірив, ніби вона ось-ось вибухне, але, як бачиш, поки що нічого не сталося.

— А, он воно що...— протягнув він, дивлячись у простір перед собою.— Ти думаєш, я злякався вибуху? Так, злякався, але не в машині, Ліне, а в людях. Подивися на них, подивися, що зараз буде!

Ми звелися на ноги. Навколо місця катастрофи зібралося душ із тридцять. Дехто допомагав водіям і пасажирам вибратися з авт, решта юрми розмахувала руками і кричала. Люди збігалися зусібіч. До натовпу приєдналися і водії, що не могли проїхати через цю пригоду. Незабаром там було вже п’ятдесят, вісімдесят... сто душ!

В центрі уваги був хазяїн авта, в яке ми врізалися. Він стояв біля нашого таксі і гарчав із люті. Це був чолов’яга років сорока п’яти в сірому костюмі «сафарі», напевне, пошитому на замовлення, щоб вміщати його опасисте черево. Його ріденька чуприна була скуйовджена, кишеня піджака відірвана, на штанині зяяла дірка, на нозі не було одної сандалі. Рука була скалічена й, хоч натовп затих од усвідомлення трагічності того, що сталося, він знай кричав як на пуп, а потім підніс руку до обличчя і замурзав кров’ю й лице, і всенький костюм.

Потім якісь чоловіки принесли скалічену в тій пригоді жінку й, застеливши клапоть тканини, поклали її на бруківці. Вони крикнули щось у натовп, і з нього виринув індієць із дерев’яним візком. Ь’ поклали на той візок і обгорнули ноги червоним сарі. Може, то була дружина розлюченого водія — ми цього не знали,— проте його охопила справжнісінька істерика. Він схопив жінку за плечі і почав трясти її, а потім смикати за коси; звернувшись до натовпу, він театрально розкинув руки і заходився бити себе по замурзаній кров’ю фізіономії. Його жести були неприродні й комічні, немов у актора в пантомімі або німому кіно, і здавалися безглуздими, однак травми, отримані людьми, були цілком реальні.

Коли жінку врешті повезли, чолов’яга кинувся до нашого таксі й відчинив дверцята. Натовп діяв як один злагоджений організм. Люди витягли пораненого водія і шпурнули його на капот. Він підняв був руки, просячи пощади, але його почали бити всі разом. Удари посипалися на його обличчя, груди, живіт, пах. Його дряпали нігтями, геть пошматували сорочку і роздерли рота з одного боку майже до вуха.

На це пішли лічені секунди. Дивлячись на те побоїще, я казав собі, що все відбувається дуже швидко, а я, мовляв, ще не отямився під шоку, то й не можу нічим зарадити. Ми часто називаємо боягузом людину, котру небезпека спіткала зненацька, а сміливцем — того, хто зустрів її напоготові. Крім того, я, можливо, зробив би хоч що-небудь, якби ми перебували в Австралії. «Це не твоя країна,— казав я собі,— тут свої звичаї».

Але в глибині моєї свідомості ховалася ще одна думка, що стала мені зрозумілою лише значно пізніше: наш водій був заплішеним дурнем, самовпевненим брутальним йолопом, що мало не спровадив нас на той світ. У серці моєму була ураза на нього, тож якоюсь мірою я теж був учасником того биття.

— Нам треба щось зробити...— насилу зміг я пробурмотіти.

— Нічого не треба робити, баба,— відказав Прабакер.— Там і без нас усе роблять.

— Та ні, я маю на увазі... може, слід йому допомогти?

— Цьому хлопцю вже не допоможеш,— зітхнув він.— Тепер ти сам бачиш, Ліне. Автомобільна аварія в Бомбеї — це дуже погана справа. Треба дуже, дуже швидко вилазити з машини або таксі, в якому ти сидиш. У публіки немає терпіння до таких випадків. Дивися, для цього хлопця вже все скінчилося.

Розправа була швидка і жорстока. З численних ран на обличчі й на тілі водія струмувала кров. Прозвучала чиясь команда, і людину підняли на плечі й понесли. Ноги його були витягнуті, руки розведені під прямим кутом до тулуба; у такому стані його утримували десятки рук. Голова нещасного відкинулася назад, від нижньої щелепи аж до вуха звисав клапоть шкіри. У розплющених очах стояв страх, змішаний з божевільною надією. Машини від’їхали, пропускаючи юрбу й даючи прохід натовпу, і бідолаха поволі зник удалині, розіпнутий на людських плечах і руках.

— Гайда, Ліне. У тебе все добре?