Розділ «Частина I»

Ну от, я сказав це. Я був приголомшений тим, що це зізнання вихопилося у мене, і заразом гадав, чи зрозуміє вона, чи розгледить за всіма моїми словами той біль, що породив ці слова, біль, що його зазнає кожен закоханий, коли здатний тверезо мислити.

Вона засміялася — гучним, щасливим сміхом — і, вхопивши мене за руку, потягнула тротуаром. І тієї ж миті почувся якийсь стукіт і деренчання: убогий інвалід, що котився на дерев’яній підставці з коліщатками з кулькових вальниць, звернув з пішохідної доріжки, щоб перетнути вулицю. Відштовхуючись руками, він дістався середини пустельного проспекту, де виконав ефектний пірует і зупинився. Підігнуті ніжки, тонкі, як у богомола, лежали на цій дерев’яній підставці завбільшки з газетний аркуш. Хлопець був одягнений в шкільну форму — шорти кольору хакі і зеленкувато-блакитну сорочку. Хоча йому вочевидь було вже двадцять, форма була йому завелика.

Карла погукала його на ймення, і вони заговорили на хінді, а я здивовано дивився на його руки — вони були величезні, долоня була завширшки з його обличчя. Навіть з відстані в десять метрів було видно грубі подушечки на його пальцях і на долоні — як на ведмедячих лапах.

— На добраніч! — гукнув він за хвилю англійською і торкнувся правою рукою спочатку чола, а потім серця — жест найвищої чемності в Індії; зробивши ще один відважний поворот, він покотився вниз по вулиці у бік Брами Індії. Ми дивилися йому вслід, аж він щез із поля зору, а далі Карла взяла мене за руку і повела далі. Я скорився чарам її мелодійного голосу і тихого шепоту морських хвиль, чорного нічного неба і ще густішої чорноти її кіс, запаху сонного каміння, дерев і пахощів її теплої шкіри — скорився долі, що пов’язала мене з її життям і з життям цього міста. Я провів її аж до дверей і попрощався з нею. Тихо наспівуючи, ішов я до свого готелю.

Розділ 3

— То ти певен, що цього разу покажеш мені щось таке... ну, сучасне?

— Так, баба, там буде багато сучасного,— запевнив мене Прабакер.— Цього разу ти побачиш справжнє місто. Я ніколи не воджу туристів у ці місця. Їм це не подобається, а мені не подобається, що їм це не подобається. А іноді може бути так, що їм це дуже сильно подобається, й тоді мені подобається це ще менше, розумієш? Повинна бути хороша голова, щоб подобалися ці речі, і повинне бути хороше серце, щоб вони не подобалися дуже сильно. Як у тебе, Лінбаба. Ти мій хороший друг. Я знав це дуже добре вже в той перший день, коли ми пили віскі в твоєму номері. І тепер зі своєю хорошою головою і хорошим серцем ти побачиш весь справжній Бомбей.

Ми їхали на таксі по проспекту Махатми Ганді повз фонтан Флори і вокзал Вікторії. О цій вранішній порі у невпинному потоці авт, що котився кам’яним каньйоном, була сила-силенна візків, якими індійці бігцем розвозили сніданки. Вони збирали їжу, приготовлену в безлічі будинків і квартир по всьому місту, складали її в бляшані судки, що звалися джальпанами або тіффінами. Величезні таці з цими судками вантажилися на довгі дерев’яні візки, в них запрягалося по шість-сім душ і, лавіруючи у потоці автобусів, вантажівок, моторолерів і автомобілів, ті люди доправляли сніданки до міських установ та на підприємства. Як воно все здійснювалося, знали хіба що люди, котрі організували цю службу,— як вдавалося напівграмотним індійцям розібратися в складній системі цифр і спеціальних різноколірних значків, якими були позначені судки, як день у день вони перевозили сотні тисяч цих ідентичних контейнерів на примітивних возах, осі яких були змащені їхнім потом, і знаходили саме тих людей, котрим та їжа й призначалася, і як можна було виконувати цю роботу за якісь центи, а не за долари.

— Який номер цього автобуса, Лінбаба? Нумо, кажи швидше!

— Секундочку,— висунувшись із прочиненого вікна таксі, я намагався розібрати химерні візерунки на корпусі червоного двоповерхового автобуса, що зупинився навпроти нас.— Начебто сто чотири?

— Чудово! Ти добре вивчив цифри на хінді. Тепер у тебе не буде проблем читати номери автобусів і поїздів, і меню, і ціну наркотиків, і інші чудові речі. Тепер скажи мені, що таке алу палак?

— Алу палак — це картопля зі шпинатом.

— Правильно. Тільки ти не сказав, що це також смачна їжа. Я дуже люблю алу палак. А що таке пгул гобі і бгинді?.

— Це... А-а, це кучерява капуста з бамією.

— Правильно. І знову ти не сказав «смачна їжа». Що таке байнган масала ?

— Ну, це баклажан з приправами.

— Знову вірно. Але хіба ти не любиш баклажанів?

— Люблю, люблю! Баклажан — це теж смачна їжа.

— Як по правді, то не дуже. Я не люблю баклажанів,— сказав Прабакер, зморщивши носа.— А от скажи, що я тепер говорю: чегра, мунг, діл?

— Так... не підказуй. Обличчя, рот і серце. Правильно?