Розділ «Частина I»

— Про інших? — перепитала Карла, несподівано спохмурнівши.

— Ну та, про товариство з «Леопольда». Про Летицію, наприклад. Як ти з нею познайомилася?

Вона розслабилася, погляд її блукав десь серед тіней на тому боці вулиці. Потім вона звела голову до нічного неба. Блакитне світло вуличних ліхтарів тануло на її губах і в зіницях її великих очей.

— Летті жила якийсь час в Гоа,— почала Карла. У голосі її відчувалася теплота.— Вона приїхала до Індії з тією ж метою, з якою всі зазвичай приїжджають сюди,— знайти відповідне товариство і духовне оновлення. Товариство вона знайшла, і не одну, і вони цілком підходили їй. Але з духовним оновленням їй не пощастило. Вона двічі протягом року виїжджала до Лондона — і поверталася назад в пошуках оновлення. Це для неї щось подібне до духовного паломництва. Вона гостра на язик, але духовно, мабуть, багатша від усіх нас.

— А на які кошти вона живе? Мене цікавить, як людям вдається влаштуватися тут — іноземцям, я маю на увазі.

— Вона знається на шляхетному камінні і ювелірних виробах, тож допомагає іноземним покупцям, отримуючи за це комісійні. Цю роботу їй знайшов Дідьє. У нього є знайомства у всіх бомбейських колах.

— Дідьє? — Я був здивований.— Мені здалося, вони ненавидять одне одного — ну, не те що ненавидять по-справжньому, а просто терпіти одне одного не можуть.

— Між ними повсякчас відбуваються сутички, але насправді вони друзі. Якби з одним із них сталося нещастя, для другого це було б ударом.

— А Мауриціо? — запитав я, намагаючись, щоб це прозвучало безпристрасно. Високий італієць був дуже гарний і самовпевнений; мені здавалося, що він досить близький з Карлою, і я заздрив йому.— Що ти можеш розповісти про його пригоди?

— Я не знаю всіх його пригод,— відповіла вона, знову спохмурнівши.— Знаю тільки, що батьки його померли, залишивши йому купу грошей. Він швиденько їх розтринькав, встигнувши розвинути в собі свого роду талант витрачати гроші.

— Чужі? — запитав я. Очевидно, в моєму питанні відчувалося бажання отримати ствердну відповідь, тому що Карла натомість запитала:

— Ти знаєш анекдот про скорпіона і жабу? Про те, як жаба погоджується перевезти скорпіона через річку, узявши з нього обіцянку не жалити її?

— Ну так. На середині річки скорпіон жалить-таки жабу, і коли вона питає, навіщо він це зробив,— адже тепер вони обидва загинуть,— він відповідає, знизивши плечима: «Вже таке я лайно. Проти власної природи не попреш».

— От-от,— зітхнула Карла. Складка поміж її бровами потроху згладилася.— То це про Мауриціо. Але коли ти знаєш про це, то з ним можна мати справу,— просто ти не погоджуєшся перевозити його через річку. Сподіваюся, ти розумієш, що я маю на увазі.

Я сидів у в’язниці, тож чудово розумів, що вона має на увазі. Кивнувши, я запитав її про Уллу і Модену.

— Я люблю Уллу,— відповіла вона, знову всміхнувшись.— Звісно, вона легковажна й на неї не можна покладатися, але вона мені симпатична. Вона жила в Німеччині, в багатій сім’ї. Замолоду почала вживати героїн і втягнулася. Її вигнали з дому, і вона виїхала до Індії разом з приятелем, таким же наркоманом, та ще й покидьком. Він влаштував її в бордель. Страшне місце. Вона його любила і пішла на це заради нього. Для нього вона була готова на все. Такими бувають деякі жінки. Таким буває кохання. Твоє серце стає схоже на перевантажену рятувальну шлюпку. Щоб не потонути, ти викидаєш за борт свою гордість і самоповагу, свою незалежність. А за якийсь час ти починаєш викидати людей — друзів і тих, кого ти знав роками. Але і це не рятує. Шлюпка занурюється дедалі глибше, і ти знаєш, що скоро вона потоне, і ти разом з нею. Це відбувалося у мене на очах з дуже багатьма дівчатами. Напевно, тому я і думати про кохання не хочу.

Важко було зрозуміти, чи говорить вона відверто про свій душевний стан, чи натякає на наші стосунки. У будь-якому разі її слова були гнітючими.

— А що ти скажеш про Кавіту? Як вона вписується в це товариство?

— Кавіта — це щось особливе. Вона вільна художниця — точніше, письменниця. Хоче стати журналісткою, і, гадаю, у неї це вийде. Принаймні сподіваюся на це. Вона дуже талановита, чесна, з характером. І до того ж вона вродлива. Погодься, вона прегарна.

— Охоче погоджуюся,— відгукнувсь я, пригадавши її очі медового кольору, соковиті вуста і довгі пальці.— Вона така приваблива. Але, на мій погляд, вони всі привабливі. Навіть у Дідьє відчувається щось байронівське. Летті теж дуже симпатична. Її очі завжди сміються, вони мов блакитна крига, так? Уїла, з її великими очима і великим ротом на круглому обличчі, виглядає як лялечка. Але це просто гарне лялькове личко. Мауриціо вродливий, як модель з обкладинки журналу, Модена теж гарний, але по-іншому — схожий на якого-небудь тореадора. А ти... ти найвродливіша з-поміж усіх жінок на світі.