Розділ «Частина I»

Я розреготався.

— Тобі ніколи не говорили, що у тебе вельми оригінальний спосіб висловлюватися ?

— Що ти хочеш цим сказати? — різко обернулася вона до мене.

Навіть у слабкому світлі вуличних ліхтарів було помітно, що обличчя її аж почервоніло. Я тоді ще не знав, що англійська мова була її пристрастю,— вона вивчала її, удосконалювала, витворювала дотепні афоризми, які потім вставляла в свою мову.

— Тільки те, що сказав. Ти вживаєш дуже неординарні фрази і звороти. І вони мені подобаються. Дуже подобаються. Наприклад, вчора, коли ми говорили про те, що таке істина, Істина з великої літери, і чи може що-небудь бути абсолютно істинним. Кожен висловив свою точку зору — Дідьє, Улла, Мауриціо, навіть Модена. А ти сказала: «Істина — це нахаба, яка до всіх чіпляється, а вони вдають, ніби їм це подобається». Я мало не впав. Ти десь прочитала цю фразу чи вона з якоїсь п’єси або кінофільму?

— Ні, я придумала її сама.

— Ну, от бачиш, це я і мав на увазі. Навряд чи я здатний запам’ятати і точно відтворити все, що кажуть інші, але цей твій афоризм я напевно не забуду.

— Ти з цим згоден?

— З тим, що істина — це нахаба, і всі вдають, ніби вона їм подобається?

— Так.

— Та ні, зовсім не згоден. Але оригінальність ідеї і те, як ти її висловила, мене захоплює.

На губах її з’явилася усмішка. Якусь хвилю ми дивилися одне на одного. Вона вже хотіла відвернутися, і я поспішно запитав, щоб перешкодити цьому:

— А чим тобі подобається Біаріц?

— Біаріц?

— Днями, позавчора, ти сказала, що Біаріц — одне з твоїх улюблених місць. Я ніколи не був там і гадки не маю про нього, але мені цікаво, чим він тебе так привертає.

Вона всміхнулася і зморщила ніс — чи то з утіхою, чи то з досадою.

— Ну що ж, раз ти це запам’ятав, треба, напевно, тобі розповісти. Як би це пояснити?.. Думаю, справа перш за все в океані, в Атлантиці. Я особливо люблю Біаріц взимку, коли немає туристів і море набуває такого страхітливого вигляду, що перетворює людей на каміння. Вони стоять на березі, заклякнувши, наче кам’яні боввани, розкидані поміж береговими скелями, і невідривно дивляться в океанський простір, приковані до місця жахом, який вселяє їм океан. Він зовсім не схожий на інші океани — ні на теплий Індійський, ні на Тихий. Взимку Атлантичний океан безжальний і жорстокий. Ти фізично відчуваєш, як він закликає тебе, хоче потягнути в глибину. Він такий чарівний, що я не могла стримати сліз, коли вперше побачила його. І мені хотілося піддатися йому, зануритися в ці великі сердиті хвилі. Просто жах. А люди в Біаріці найспокійніші у всій Європі. Ніщо не може вивести їх із себе. Це навіть трохи дивно — здебільшого жителі курортів роздратовані і сердиті, море ж спокійне. А в Біаріці навпаки.

— Ти не збираєшся коли-небудь повернутися туди — щоб поселитися?

— Ні,— відразу ж відповіла вона.— Якщо вже я і виїду коли-небудь з Бомбея — то тільки в Штати. Там померли мої батьки, там я виросла. І мені хотілося б повернутися туди коли-небудь. Америку я люблю понад усе. У людях там відчувається якась упевненість, відвертість і сміливість. У мені мало американського — принаймні, мені так здається, але з американцями мені легко — ну, ти розумієш, що я хочу сказати,— легше, ніж з будь-ким іще.

— Розкажи мені про інших,— попросив я, щоб вона не замовкла.