Розділ «Смерть»

У кутку стояв стілець. Барклі важко всівся на нього та голосно зітхнув.

— Мабуть, він уперше проковтнув його, коли побачив наближення наших ліхтарів. І кожного разу, коли долар виходив, він мив його та знову ковтав.

Двоє чоловіків витріщилися одне на одного.

— Ти вірив йому, — врешті мовив Гайнс.

— Вірив, бо дурень.

— Певно, це більше каже про тебе, ніж про нього.

— Він наполягав, що не винен, до самого кінця. Більш ніж певен, що й перед Божим престолом він скаже те саме.

— Так, — погодився Гайнс.

— Я не розумію. Його ж збиралися повісити. У будь-якому разі збиралися повісити. Ти це розумієш?

— Я не розумію навіть, чому встає сонце. Що ти збираєшся робити з доларом? Віддаси назад батькам дівчинки? Краще не варто, бо… — Гайнс стенув плечима.

Бо Клайни й так усе знали. Усе місто знало. І він єдиний, хто не вірив. Тому що дурень.

— Я не знаю, що робитиму з ним, — відповів він.

Вітер завивав і приносив у собі відголос співу. Він лунав із церкви. То був гімн на честь слави Божої.

З думкою про Елмора Леонарда