Розділ «Смерть»

— Це моя щаслива кулька, — пояснив Трусдейл. — Вона в мене з дитинства.

— Виверни кишені штанів.

Трусдейл вивернув. Там лежали три п’ятаки, пенні, складена вдвоє вирізка про срібну лихоманку в Неваді, яка була настільки ж старою, як і мексиканський лотерейний квиток.

— Знімай чоботи.

Трусдейл зняв і їх. Барклі зазирнув усередину, засунув туди руку. В підошві одного з чобіт була дірка розміром з дайм[105].

— Тепер шкарпетки.

Барклі вивернув їх і відкинув убік.

— Спускай штани.

— Я не хочу.

— А я не хочу дивитися на те, що під ними, але давай ворушися.

Трусдейл спустив штани. Білизни він не носив.

— Повернися і розсунь свої щічки.

Трусдейл повернувся, схопив себе за сідниці та розвів їх у різні боки. Шериф Барклі здригнувся, зітхнув і засунув палець арештанту в анус. Трусдейл застогнав. Барклі дістав палець, знову здригнувся, коли в’язень газонув, і витер палець об сорочку Трусдейла.

— Де він, Джиме?

— Мій капелюх?

— Гадаєш, я заліз тобі пальцем у сраку, щоб пошукати капелюха? Чи що я для цього копирсався в золі у твоїй грубці? Ти зовсім клепку втратив?

Трусдейл натягнув штани та застібнув їх. Босий, він стояв і тремтів. Ще зовсім недавно він був удома, читав газету та думав, що треба розвести вогонь у грубці. Але здавалося, що з тих пір минула ціла вічність.

— Твій капелюх у мене в кабінеті.

— Тоді навіщо ви мене про нього запитували?

— Подивитися, що ти скажеш. Із капелюхом усе зрозуміло. Мене більше цікавить, куди ти сховав срібний долар тієї дівчинки. Його немає ані у твоєму домі, ані у твоїх кишенях. Навіть у тебе в гузні його немає. Ти що, відчув провину та викинув його?