Розділ «Літній грім»

— Не вздумай заплакати. Якщо ти заплачеш, я теж, отож — вище носа. У холодильнику лежать шість банок «Бада». Не знаю, навіщо завдавав собі клопоту класти їх у холодильник, та старих звичок нелегко позбутися. Чому б тобі не принести нам по одній? Краще тепле пиво, ніж жодного; гадаю, так казав Вудро Вільсон. Вип’ємо за Ґандальфа. І за твою нову батарею. А мені тим часом треба справити малу потребу. Хоча, хто знає, може, цього разу вона вартуватиме мені зовсім не мало.

Робінсон приніс пиво. Коли він повернувся, Тімліна ще не було, і наступні п’ять хвилин його також не було. Повернувся він повільно, тримаючись за різні предмети. Він зняв штани й обгорнув тулуб махровим простирадлом. Сів, трохи скрикнувши від болю, і взяв банку пива, яку йому простягнув Робінсон. Вони виголосили тост за Ґандальфа і випили. Так, «Бад» і справді виявився теплим, але не бридким. Зрештою, він же був «Королем Пива».

Тімлін підняв револьвер.

— Учиню класичне вікторіанське самогубство, — промовив він так, наче його тішили ці перспективи. — Револьвер до скроні. Вільною долонею закрити очі. Прощавай жорстокий світ!

— Піду записуватися в цирк, — сказав Робінсон, не думаючи.

Тімлін щиро ошкірився рештками своїх зубів.

— Було б добре, та я сумніваюся, що вийде. Чи не розповідав я тобі, як мене збила вантажівка, ще коли я був хлопчиськом? Та, яку наші британські друзі називають молоковозом?

Робінсон похитав головою.

— То було тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомого. П’ятнадцятирічний я йшов собі сільською мічиганською дорогою в напрямку шосе № 22, звідки, як я сподівався, мене хтось підвезе до Треверс-Сіті, і я зможу піти на спарений сеанс у кіно. Тоді я просто марив про дівчину з мого класу — про її довгі красиві ноги й високі груди, — тому й зійшов із безпечного узбіччя. Молоковоз мчав із вершини пагорба — а шоферюга гнав надто швидко, — і тут-таки збив мене. Якби він був повним, то мене б напевно вбило, але він був порожнім — а тому значно легшим, що й дозволило мені дожити до сімдесяти п’яти років і відчути, як воно — висрати власні кишки в унітаз, який більше не змивається.

Певно, на це не було адекватної відповіді.

— Пам’ятаю, як сонце спалахнуло на лобовому склі молоковоза, коли він спускався з пагорба, а потім… нічого. Гадаю, що переживу практично те саме, коли куля ввійде в мозок і знищить усе, про що я думав і що переживав, — Тімлін по-вчительськи підняв палець. — От тільки цього разу ніщо ні до чого не приведе. Просто спалах, наче сонце на лобовому склі молоковоза, а потім — нічого. Ця ідея видається мені водночас і прекрасною, і смертельно тоскною.

— Можливо, тобі варто було б зачекати трохи, — мовив Робінсон. — Можливо, ти…

Тімлін ввічливо чекав, піднявши брови.

— Блядь, я не знаю, — і, несподівано для себе самого, Робінсон закричав: — Що вони наробили? Що ці виблядки наробили?

— Ти чудово знаєш, що вони наробили, — відповів Тімлін. — А тепер ми живемо з наслідками цього. Знаю, що ти любиш того пса, Пітере. Класичне заміщення — або як це називають психіатри, істерична конверсія, — але ми беремо те, що можемо, і навіть якби у нас була лише половина мозку, то ми й за те були б вдячні. Тому не вагайся. Встроми йому голку в шию, глибоко встроми. Схопи його за ошийник, якщо пручатиметься.

Робінсон відставив пиво. Йому більше не хотілося пити.

— Коли я пішов, він був у дуже поганому стані. Певно, він уже помер.

Та Ґандальф не помер.

Він глянув на Робінсона, коли той зайшов у спальню, і двічі глухо постукав хвостом по кривавому ложу з ковдр. Робінсон сів біля нього. Погладив Ґандальфа по голові; думав про приреченість будь-якої любові і що все це так просто, коли ретельніше придивитися. Ґандальф поклав голову Робінсонові на коліно та глянув на нього знизу вгору. Робінсон витягнув шприц із кишені сорочки та зняв з голки захисний ковпачок.

— Ти хороший хлопець, — промовив він, взявши пса за ошийник, як і рекомендував Тімлін.