Розділ «Літній грім»

— Можна я спитаю куди?

— До Бенінгтона. Бензину в моїй вантажівці якраз вистачить на дорогу туди й назад.

Тімлін здивовано підняв брови.

— Хочу перевірити, може, десь там знайдеться мотоциклетний акумулятор.

Ґандальф своїми силами дістався до «Кривої Мерця», хоч і кульгав усе сильніше й сильніше. Прийшовши туди, він просто сів на землю, наче хотів подивитися, як пекуча заграва відбивається на озерній гладіні. Помаранчевий дим від пострілу, що прошив наскрізь артерії темно-червоного. Пес скавчав і лизав свою ліву задню лапу. Робінсон ненадовго присів біля нього, але коли перша комарина розвідка викликала підкріплення, він узяв Ґандальфа на руки та пішов далі. Коли вони дісталися домівки, руки Робінсона тремтіли, а плечі палали від болю. Якби Ґандальф важив хоча б на десять чи навіть на п’ять фунтів більше, він би покинув його та пішов по вантажівку. Ще в нього боліла голова — можливо, від спеки, можливо, від пива, а може, і від того, і від іншого.

Дорога з трьома смугами, що спускалася до будинку, тонула в тінях, а сам він був занурений у пітьму. Генератор здох багато тижнів тому. Вечірня зоря згасла до багряного синця. Чоловік важко зійшов на ґанок, поклав Ґандальфа на підлогу та прочинив двері.

— Уперед, хлопчику, — сказав він.

Ґандальф спробував підвестися та знову впав.

Коли Робінсон нахилився, щоб підняти його, пес зробив ще одну спробу. Цього разу він кинувся до порогу, але задихаючись упав на бік у проході. На стіні над псом було з дві дюжини фотографій людей, яких Робінсон любив, — і всі вони вже померли. Тепер він навіть більше не міг набирати номери Діани та Еллен, щоб послухати запис їхніх голосів. Його власний телефон вимкнувся одразу, як не стало генератора, але ще до цього повністю зник стільниковий зв’язок.

Чоловік дістав із комори пляшечку води «Поланд Спрінґ», наповнив нею мисочку Ґандальфа, а також насипав ложку їжі. Ґандальф попив трішки водички, та їсти не захотів. Коли Робінсон присів напочіпки, щоб почухати псові живота, — шерсть полізла жмутками.

«Як же швидко це відбувається, — подумав Робінсон. — Зранку ж іще все було гаразд».

Робінсон вийшов на причілок за будинком із ліхтариком. На озері закричала гагара — лише одна. Мотоцикл стояв під брезентом. Чоловік зняв його та обвів променем блискучий корпус байка. Це був «Товстун Боб» 2014 року випуску; йому вже кілька років, та пробіг лишався маленьким. Дні, коли він із травня до жовтня проїжджав чотири-п’ять тисяч миль, зосталися далеко позаду. І все ж «Товстун Боб» лишався байком його мрії, хоча й мріялося йому тепер більше про місця, які він на ньому об’їздив за останні декілька років. З повітряним охолодженням. Два кулачкових вали. Шість швидкостей. Майже 1700 кубічних сантиметрів[364]. А який звук! Такий буває лише в «Гарлеїв», подібний до літнього грому. Коли гальмуєш на світлофорі біля якого-небудь «Чеві», то водила, що заплив салом, ладен замкнутися у своєму авто.

Робінсон поклав долоні на кермо, перекинув ногу та вмостився на сидінні, поставивши ноги на підніжки. Діана все частіше наполягала, аби він продав його, а коли він таки сідав за кермо, то знову й знову казала, що закон про обов’язкове носіння шоломів запровадили у Вермонті недаремно… На відміну від бовдурів у Нью-Гемпширі та Мейні. Тепер він міг кататися й без шолому, якби захотів. Не було Діани, яка б гризла його, і не було дорожнього патруля, який би його зупинив. Тепер він навіть міг би проїхатися голяка, якби захотів.

— А все одно треба буде не забувати про випускну трубу, коли захочу газонути, — промовив він і засміявся. Зайшов до будинку, так і не накривши «Гарлей» брезентом. Ґандальф, поклавши носа на одну з передніх лап, лежав на ліжку з ковдр, яке Робінсон зробив для нього. Їжі він не торкався.

— Краще поїж, — сказав Робінсон, погладивши Ґандальфа по голові. — Тобі поліпшає.

Наступного ранку на ковдрах лишилися червоні сліди там, де лежав круп пса. І хоча Ґандальф намагався підвестися на ноги, йому не вдалося. Коли після другої спроби пес здався, Робісон виніс його на вулицю. Там собака спершу полежав на траві, а потім зміг-таки трохи зіп’ястися на лапи — якраз щоб присісти. З нього вийшов потік кривавого лайна. Ґандальф відповз від екскрементів, наче засоромився, і знову ліг, журливо поглядаючи на Робінсона.

Цього разу, коли Робінсон підняв Ґандальфа, той завив від болю. Він ощирився, але не вкусив. Робінсон заніс його назад до будинку й поклав на ковдри. Коли чоловік випростався і поглянув на свої руки, то побачив, що вони вкриті шерстю. Потер долоні одна об одну — і шерсть розлетілася, наче молочаєвий пух.

— Ти одужаєш, — мовив він Ґандальфу. — Просто маленька нестравність. Певно, з’їв одного з тих грьобаних бурундуків, доки я не бачив. Полеж тут і відпочинь. Упевнений, що до мого повернення ти знову станеш схожим на себе.

У «Сільверадо» було ще з півбаку бензину, а цього більш ніж достатньо для шістдесятимильної подорожі до Беннінґтона й назад. Робінсон вирішив спершу заїхати у «Вудлендські Акри» та глянути, може щось треба було Тімліну.

Його останній сусід сидів на ґанку «Вероніки» в кріслі-гойдалці. Надзвичайно блідий, з багряними мішками під очима. Коли Робінсон розповів йому про Ґандальфа, Тімлін кивнув.