Розділ «Маленький зелений бог агонії»

Меліса, хатня робітниця, що мала дуже охайний вигляд у білій блузці та білих слаксах з високою талією, зайшла в кімнату з кавою. Дженсен узяв кухлик з двома пакетиками цукрозамінника. Новенький, третьосортний буцімто священик тільки заперечно похитав головою. Може, у нього якась свята кава в термосі? Кет кави не запропонували. Якщо вона і кавувала, то лише на кухні, разом із рештою обслуги. Чи на літній веранді. От тільки зараз було не літо. За вікном панував листопад, і гнаний вітром дощ батожив шибки.

— Містере Ньюсом, вас підключити чи ви волієте, щоб я пішла?

Іти Кет не хотіла. Вона чула цю історію багато разів — про життєво необхідну зустріч, аварію, про те, як Ендрю Ньюсома викинуло з палаючого літака, про зламані ноги, роздроблений хребет і вивихнуте стегно, про двадцять чотири місяці безкінечного страждання, до яких він скоро добереться, — і їй було нудно. Її цікавив Райдаут. Безсумнівно, будуть і інші шахраї після нього — тепер, коли всі загальновизнані засоби полегшення болю вичерпані. Але Райдаут був першим із них, і Кет хотіла подивитися, як схожий на селюка кадр розлучатиме Енді Ньюсома з великим шматком готівки. Чи хоча б як він спробує це зробити. Ньюсом загріб таку купу грошви зовсім не через власну тупість, однак, звісно, був уже не тим, що раніше, — байдуже, наскільки реальним міг бути його біль. Щодо цього Кет мала власну думку, але це була найкраща з усіх її робіт. Хоча б у фінансовому плані. І якщо Ньюсом вирішив і далі страждати, хіба це не його вибір?

— Уперед, мила, підключай. — Він повів бровами в її бік. Мабуть, колись хіть і була справжньою (Кет припускала, що Меліса може щось знати про це), але тепер — це тільки пара густих брів, які рухалися завдяки м’язовій пам’яті.

Кет встромила дріт у контрольний прилад і повернула вимикач. Правильно під’єднаний стимулятор мав посилати слабкі електричні розряди в м’язи Ньюсома — терапія, яка, здається, мала якийсь позитивний ефект, хоча ніхто точно не міг пояснити чому. Можливо, це був просто різновид плацебо. Чим би воно не було, але Ньюсом сьогодні не матиме від нього жодної користі. Закріплені настільки вільно, як зараз, стимулятори були розжалувані до дитячих ручних шокерів. Дуже дорогих шокерів.

— Може, я?…

— Залишся! — сказав він. — Терапія!

«Поранений у битві володар наказує. І я корюся».

Жінка нахилилася, щоб дістати з-під ліжка скриньку зі своїми речами. Вона була наповнена штуками, які попередні клієнти Кет називали знаряддями тортур. Дженсен і Райдаут не звертали на неї уваги. Вони все ще дивитися на Ньюсома, на якого чи то зійшли, чи то не зійшли одкровення, що змусили його змінити життєві пріоритети та світогляд, але який усе одно обожнював влаштовувати прийоми.

Він розповів їм, як отямився в клітці з металу та сіток. На обох руках та нозі були залізні рами, які називалися фіксаторами, що мали не дати рухатися суглобам. Кінцівки полагодили за допомогою сотні залізних штифтів (насправді сімнадцяти, Кет бачила знімки рентгену). Фіксатори кріпилися на зчеплених, роздроблених кістках: стегнових, великих та малих гомілкових, плечових, променевих та ліктьових. Спину йому замкнули у своєрідний корсет, який ішов від стегна до потилиці. Ньюсом розповідав про безсонні ночі, що, здавалося, тяглися роками, а не годинами. Скиглив про руйнівні головні болі. Скаржився, що через найменшу спробу поворушити пальцем ноги тіло пронизував біль — аж до самої щелепи. Згадував про божевільну агонію, яка вгризалася в нього, коли лікарі наполягли, щоб він рухав кінцівками, ось так, разом з фіксаторами, аби їхні функції не втратилися остаточно. Квилив про пролежні і те, як стримував крики болю та обурення, коли медсестри намагалися перевернути його на бік, щоб промити рани.

— За останні два роки я пережив з дюжину операцій, — сказав він з якоюсь похмурою гордістю. Насправді, і Кет це добре знала, їх було лише п’ять, та й то, дві з них були зняттям фіксаторів після того, як кістки достатньо зрослися. Звісно, якщо тільки не вважати операцією дрібну процедуру з вправляння зламаних пальців. Тоді можна сказати, що їх було цілих шість, але Кет не вважала хірургічні втручання, які потребували лише місцевої анестезії, операціями. Як на те пішло, у неї самої їх було з десяток, і більшість з них вона провела, слухаючи фонову музику в кріслі дантиста.

«Тепер ми дійшли до брехливих обіцянок, — подумала вона, кладучи Ньюсому гелеву подушку під праве коліно та сплітаючи руки на провислих гілках м’язів під його правим стегном. — Вони ідуть наступними».

— Лікарі пообіцяли, що біль зменшиться, — сказав Ньюсом, спрямувавши погляд на Райдаута. — Що вже через шість тижнів наркотики знадобляться мені тільки до і після занять із фізіотерапії з Королевою Болю. Що я знову ходитиму влітку 2010-го. Це було минуле літо. — Він зробив ефектну паузу. — Преподобний Райдауте, то були брехливі обіцянки. Мої коліна майже не згинаються, а болі в стегнах та спині неможливо описати. Лікарі… Ай! Ой! Припини, Кет, припини!

Вона підняла його праву ногу до кута в десять градусів, може, трішечки більше. Навіть недостатньо, щоб покласти пом’якшувальну подушечку на місце.

— Опусти її! Опусти її вниз, курва!

Кет послабила хватку на коліні, й нога повернулася на лікарняне ліжко. Десять градусів. Може, дванадцять. Ой-йой, як же йому, бідненькому, болить. Іноді жінка доходила до п’ятнадцяти градусів — а ліву ногу, яка була в трохи кращому стані, вона згинала часом і до двадцяти градусів, — перш ніж Ньюсом починав репетувати, наче дитина, яка побачила шприц у руках медсестри. Якщо лікарі й винні у брехливих обіцянках, то в брехливих прогнозах звинуватити їх було неможливо. Вони казали, що прийде біль. Кет була присутня під час цих консультацій як безмовний свідок. Йому пояснили, що він тонутиме в океані болю, аж доки хрестоподібні зв’язки, скорочені аварією та намертво закріплені фіксаторами, не витягнуться і знову стануть гнучкими. Він волатиме від болю, перш ніж зможе зігнути ногу під кутом дев’яносто градусів. Так буде, аж поки він не зможе сидіти на стільці або водити машину. Це стосувалося його спини та шиї також. Шлях до одужання лежав через Землі Болю, от і все.

Це були правдиві прогнози, які Ендрю Ньюсом вирішив пропустити повз вуха. Все через його віру — він ніколи про неї і словом не прохопився, але це, безсумнівно, була його провідна зоря, — у те, що шоста найбагатша в світі людина за жодних обставин не повинна потрапити на Землі Болю, тільки на Коста-дель-Соль Повного Одужання. Як із рогу достатку, на лікарів посипалися звинувачення. І, звісно ж, він звинувачував долю. Це не повинно траплятися з такими хлопцями, як він.

Повернулася Меліса з тарілкою печива. Ньюсом роздратовано здійняв на неї скрючену та пошрамовану аварією руку.

— Лісо, зараз ніхто з нас не налаштований на випічку.

Ось іще дещо, що Кет Макдональд збагнула про мегабагатіїв, цих доларових малюків, які змогли назбирати такі незбагненні суми грошей: вони завжди абсолютно впевнено висловлювалися від імені всіх присутніх.